Читати книгу - "Сфера"

Сирена верещала далі. Половина присутніх у залі позатуляли вуха.

— Вимикніть негайно, або ми ідемо, — мовив Стентон і підвівся, а стиснений від люті рот став геть маленьким.

Нарешті Фіннеґан знайшла потрібну кнопку, і сирена вщухла.

— Це велика помилка, — сказав Стентон. — Неприпустимо карати тих, кому продаєтеся. Ви це розумієте?

Очі Фіннеґан здичавіло забігали, повіки затремтіли, накотилися сльози:

— Так, розумію.

— Могли просто сказати, що тут має залунати сирена. Жодної необхідності її вмикати. Це ваш сьогоднішній урок з бізнесу.

— Дякую, сер, — сказала вона, стиснувши перед собою кулаки так, що аж кісточки побіліли. — Мені продовжити?

— Не знаю, — мовив досі розгніваний Стентон.

— Продовжуйте, Фіннеґан, — сказав Бейлі. — Тільки швиденько.

— Гаразд, — мовила тремтячим голосом. — Суть у тому, що сенсори встановлюються у кожній кімнаті і програмуються на розуміння меж норми і всього аномального. Стається щось аномальне, лунає сирена, і в ідеалі вона сама зупиняє або сповільнює те, що відбувається у кімнаті. Тимчасом відповідні органи отримують оповіщення. Можна налаштувати систему так, що оповіщення отримуватимуть також і сусіди, оскільки вони живуть найближче і можуть прийти і втрутитися найшвидше.

— Добре. Я зрозумів, — сказав Стентон. — Їдьмо далі. — Стентон мав на увазі їхати далі до наступного претендента, але Фіннеґан із завидною рішучістю провадила далі.

— Безперечно, якщо поєднати всі ці технології, то вони швидко забезпечать поведінкові норми в будь-якому контексті. Подумаймо про в’язниці та школи. От, наприклад, я вчилася в школі на чотири тисячі учнів, і лише двадцятеро з них були проблемними. Якби вчителі мали ретинальний інтерфейс і могли б за милю побачити дітей, позначених червоним, то змогли майже стовідсотково запобігти безладові. А датчики миттєво повідомляли б про будь-яку антигромадську поведінку.

Тепер Стентон відкинувся на спинку крісла, зачепившись великими пальцями за петлі для ременя. Він знову розслабився.

— От мені подумалося: може, злочинів і всіляких прикрих випадків досі так багато, бо нам доводиться занадто багато всього відстежувати? Занадто багато місць, занадто багато людей. Якби ми зосередилися на відхиленнях, ефективно їх виявляли, помічали і відстежували, то зекономили би купу часу та нервів.

— Саме так, сер, — погодилася Фіннеґан.

Стентон зм’як і, дивлячись униз на свій планшет, здається, бачив те, що Мей бачила на своєму: Фіннеґан і її програма одразу стали популярні. Повідомлення переважно надходили від жертв усіляких злочинів. Жінки і діти, які зазнали знущань у себе вдома, казали очевидне: якби ж таке вигадали десять чи п’ятнадцять років тому. Принаймні, казали всі вони тими чи тими словами, таке вже ніколи не повториться.

Коли Мей повернулася за свій стіл, то побачила на аркуші паперу записку від Енні. «Можеш зі мною побачитися? Надішли есемеску "зараз", якщо можеш, і ми зустрінемося в туалеті».

Десять хвилин потому Мей сиділа в уже звичній кабінці і почула, як Енні зайшла до сусідньої. Мей аж на душі стало легше, що Енні сама до неї потягнулася, тішилася, що Енні знову так близько. Мей тепер усе виправить, була сповнена рішучості саме так і вчинити.

— Ми тут самі? — запитала Енні.

— Звуку не буде три хвилини. Що сталося?

— Нічого. Це все оте «Минуле Доконане». Почали виколупувати деякі відомості, і вони досить тривожні. А завтра їх мають оприлюднити, і я підозрюю, що все буде ще гірше.

— Почекай. А що вони накопали? Думала, вони почнуть десь із Середньовіччя.

— Так і зробили. Та скидається на те, що навіть тоді всі мої пращури і по батьківській, і по материнській лінії якісь чудовиська. Скажімо, я навіть не знала, що британці мали ірландських рабів, а ти?

— Ні. Не чула такого. Маєш на увазі білих ірландських рабів?

— Тисячі. Мої пращури були якимись ватажками розбійників, ну, чи щось таке. Вони плюндрували Ірландію, вивозили рабів і продавали їх по всьому світу. Пиндик якийсь.

— Енні…

— Розумієш, і я знаю, що вони впевнені у цьому, бо проводили тисячі перевірок, але хіба я схожа на нащадка рабовласників?

— Енні, не бери дурного в голову. Що сталося шістсот років тому, не має до тебе ніякого стосунку. Кожен у своєму роду має темні плями, я переконана. Не треба це сприймати як щось особисте.

— Воно то наче й так, але, щонайменше, це дуже незручно. Виходить, що це частина мене, принаймні для всіх моїх знайомих. Для людей, із якими я познайомлюся, це також буде частиною мене самої. Вони зі мною зустрічатимуться, розмовлятимуть, але ота частина в мені залишатиметься. На мене наче наклали якийсь новий шар, і це нечесно. Це так, якби я знала, що твій тато колишній куклукскланівець…

— Ти забагато надаєш цьому ваги. Ніхто, чуєш, ніхто не дивитиметься на тебе скоса лише тому, що якийсь твій давній пращур мав рабів з Ірландії. Якась маячня, то було давним-давно, і ніхто й не подумає пов’язувати з тобою якусь сиву історичну давнину. Ти ж знаєш людей. У них страшенно коротка пам’ять. А щоб у чомусь обвинувачувати тебе? Та нізащо у світі.

— І вони купу тих рабів повбивали. Навіть є історія про повстання, коли один мій родич учинив масове вбивство тисячі чоловіків, жінок і дітей. Аж верне. Я просто…

— Енні. Енні. Заспокойся. По-перше, час закінчується. Звук з’явиться вже за секунду. По-друге, тобі не треба перейматися практично печерними людьми. У всіх печерні пращури — суцільна покидь.

Енні засміялася, гучно пирхнула.

— Обіцяєш, що пошлеш усе це подалі?

— Та пошлю.

— Енні. Пошли. Пообіцяй мені.

— Добре.

— Ти пообіцяла?

— Обіцяю. Якнайдалі.

— Гаразд. Вмикаю звук.

Коли наступного дня розійшлася новина про пращурів Енні, Мей принаймні почасти вважала, що мала рацію. Були, звісно, і якісь непродуктивні коментарі, аякже, але загалом усі лише стенали плечима. Нікого надто не турбувало, що це пов’язано з Енні, але виникло нове і, можливо, корисне зацікавлення давно забутим історичним епізодом, коли британці вирушили до Ірландії, а повернулися вже з людською валютою.

Енні, здається, поставилася до всього спокійно. У її «цвірках» відчувався позитив, для свого відеоканалу записала коротке звернення, розповідала, як здивувалася, довідавшись про дуже непринадну роль її далеких пращурів у той страшний історичний момент. Але потім спробувала визначити якусь перспективу і додати до всього трохи легковажності, щоб своїм відкриттям не відштовхнути інших досліджувати власну історію у «Минулому Доконаному». «У всіх печерні пращури — суцільна покидь», — сказала вона, тож Мей, переглядаючи звернення у себе на браслеті, засміялася.

А от Мерсер, залишаючись таким, як був, не сміявся. Мей уже більше місяця не отримувала від нього жодної звістки, аж тут із п’ятничною поштою (пошта працювала тепер лише щоп’ятниці) отримала лист. Геть не хотілося читати, бо знала, там повно злоби, докору й осуду. Але ж він уже написав один такий лист? Вона відкрила конверт, сподіваючись, що лист не гірший за попередній.

І помилилася. Цього разу він навіть не