Читати книгу - "Оповістки з Меекханського прикордоння. Схід-Захід"

Annotation

Схід Меекханської імперії вже багато років знаменитий своїми дикими степами, а ще — дивними Урочищами, що з’являються нізвідки й стають домівкою для дивних створінь. Тут, на Сході, з-за кордону пильно вдивляються в Імперію переможені колись кочівники. Тут колишній герой Імперії, генерал Ласкольник, збирає під своє крило кращих кіннотників, маючи на меті дивні й несамовиті речі... На Заході ж континенту, у вільному місті Понкее-Лаа, міцніє культ бога війни Реаґвира. Молодий злодюжка Альтсін і гадки не має, в яку халепу потрапить, погодившись повернути таємничу реліквію в Реаґвирів храм, — та ця авантюра назавжди змінить його життя і розкриє правду про існування давніх богів.

Роберт М Веґнер

СХІД

І БУДЕШ МУРОМ

НАЙКРАЩІ, ЯКИХ МОЖНА КУПИТИ…

КОЛЕСО З ВІСЬМОМА ШПИЦЯМИ

ОЦЕ НАША ЗАСЛУГА

ЗАХІД　

СВІТЛО НА ЛЕЗІ МЕЧА

МІШОК, ПОВНИЙ ЗМІЙ

ОБІЙМИ МІСТА

РІЧКА СПОМИНІВ

Роберт М Веґнер

Оповістки З Меекханського прикордоння

Схід-Захід

СХІД

Стріла та вітер

І БУДЕШ МУРОМ

Заїзд «Вендор» приткнувся зі східного краю. І хоча Літрев не був якоюсь там осадою, а великим містом, де проживало зо дві тисячі душ, й простяглося на торговельному шляху поміж Меекханською Імперією й теренами, опанованими се-кохландійськими племенами, заїзд усе одно справляв враження місця з геть іншого світу.

Передусім вражав його розмір. Подвір’я мало форму великого квадрата, сторона якого складала близько шістдесяти ярдів. Його північний та південний боки фланкували дві стайні, де одночасно могли розміститися понад двісті коней. Із західного боку поставав головний будинок.

Головний будинок…

Він був триповерховим, що було рідкісним явищем на цих землях. До того ж — побудований з цегли, а не із сірого пісковику, як більшість будинків у місті. Критий він був червоною черепицею, чому могла б позаздрити навіть ратуша.

Але краса заїзду на тому й закінчувалася. Його стіни були щось зо три стопи завтовшки й глипали щілинами вікон — високих, але таких вузьких, що навіть дитина не прослизнула б у них. До того ж, вони зачинялися товстезними, окутими металом віконницями. Двері також не викликали приємного враження: товщиною в три пальці, низькі, обтицяні залізними бретналями й посаджені на завіси ширші за чоловічу долоню — вони більш пасували б замковому муру, ніж гостинному заїзду.

Можна було легко уявити, як за кілька хвилин цей будинок із приязного для мандрівників місця відпочинку перетворюється на фортецю, що огризається навсібіч стрілами. І мабуть, завдяки цьому він пречудово пасував прикордонному місту й цим неспокійним часам.

Було вже добряче за північ, коли на подвір’ї застукотіли копита кільканадцяти коней. І хоча година була пізня, більшість гостей ще не спала, бо ж раптом одне з вікон-бійниць блиснуло світлом, хтось крикнув — і навколо все відразу закипіло.

Люди вискочили надвір, пахолки й стаєнні підбігали до тварин, заспокоювали їх, допомагали зійти вершникам. Слідом за слугами із заїзду почали виходити гості, подвір’ям прокотилася хвиля розмов.

— Сірий Вовк…

— Старий Войдас казав йому, аби почекали на…

— Ласкольник — це той, який дістався…

— Пару днів як пішов у дикі поля за а’кеером ґердоонів.

— Ну гляньте, панство…

— Але ж їх і порізали. Бач, бійка непогана мала відбутися.

— От же ж, вовка ноги…

— На коней дивися, Авенте, на коней.

І справді як люди, так і коні — всі виглядали геть погано. Один з вершників обв’язав собі голову ганчіркою, в другого поруділа пов’язка була абияк затягнута на стегні, а хтось тримав руку на примітивному опаску. На всіх були помітні сліди бою: діряві панцирі, розтріскані щити й погнуті шоломи. Але найкрасномовнішим було те, як вони сиділи у кульбаках: згорблені, хитаючись з боку на бік, ледь не засинаючи на кінських спинах. А коли нарешті хтось із них злазив зі скакуна — то якусь мить просто стояв на тремтячих ногах, мов не знаючи, що із собою робити.

Ще гірше виглядали коні. Худі, виснажені, із збитою шерстю й запалими боками вони стояли, незграбно розставивши ноги, звісивши голови та важко дихаючи. Справжнє втілення нещастя й розпачу. На подвір’ї з’явився власник «Вендору», старий Берт.

— Швидше, гультіпаки! Коней — до стаєнь: розсідлати, витерти, вичесати, наповнити жолоби та поїлки. Людей — всередину! Що, генерале, важкий день?

Чоловік, до якого він звернувся, саме злазив із сивого жеребчика. Носив простий військовий шолом зі стрілкою, кавалерійську кольчугу, чорні шкіряні штани й сірий короткий плащ. Лише це й можна було помітити у світлі смолоскипа. Недбало махнув корчмареві та відразу попрямував до жеребця поруч. На оздобленому сріблом сідлі, похилений уперед і обіймаючи руками кінську шию, сидів молодий хлопець. Чоловік схопив його за плече й обережно стягнув униз. Хлопець шарпнувся, крикнув страшним голосом і зм’якнув. З-під почорнілих пов’язок, які стягували його живіт, потекла кров.

— Кайлін!

Найближчий з вершників зістрибнув з сідла й підбіг до них. Дівчина. Вдягнена по-чоловічому: вовняні короткі штани, лляна сорочка, високі чоботи до колін — нічого незвичного для цієї частини країни, де жінки часто допомагали чоловікам переганяти стада чи в іншій роботі, що вимагає їздити верхи. Але на її сорочку була накинута кольчуга з короткими рукавами, з-під якої визирав краєчок стьобанки, а широкий, майстерно сплетений пояс обтяжувала шабля. І це вже не було звичним навіть для місцевої жінки.

Дівчина схопила пораненого за ноги, і вони вдвох внесли його до заїзду.

Військовий безцеремонно скинув з найближчого столу кухлі та миски. Обережно поклав хлопця на поплямовані вином і соусами дошки.

Двоє купців, які дрімали, сперши голови на руки, підхопилися з місця:

— Що тут?! Що?.. — заспівав пияцьким сопрано молодший.

Чоловік проігнорував його, приділивши всю увагу пораненому. Його товаришка підійшла до купців і почала їм щось шепотіти, рішуче тримаючись долонею за руків’я шаблі. Поки вона говорила, бойовий дух, здавалося, залишав п’яничок. Зрештою обидва, бурмотячи якісь вибачення, почвалали в інший куток зали.

Офіцер зняв шолома,