Читати книгу - "Я бачу, вас цікавить пітьма"

— Я знаю того, хто знає, — відповів він. — Думаю, вам краще залишитися вдома. Я неодмінно знайду вашу дочку. Обіцяю.

Розділ 51

Місячна тінь

Над селищем Буськів Сад біснувався вітер. Сніг у брудно-сірих хмарах давно вичерпався, і тепер вітер розкидав марне клоччя туману, оголюючи темний небесний купол, що зяяв пробоїнами перших зірок.

Із настанням пітьми з віддалених закапелків душ мешканців селища Буськів Сад на світ виходили демони. Показувалося осердя сердець. У розум вривалися схожі на чуже шепотіння паскудні думки і самі собою спливали на поверхню виродкуваті ідейки. А втім, від усієї цієї демонології так і віє прозою найманих квартир. І саме в цьому Буськів Сад нічим не відрізнявся від будь-якого іншого містечка на землі. Єдине, чим селище насправді було унікальне, то це тим, що демонів тут можна узріти у звичному для людського ока спектрі електромагнітного випромінювання. Простіше кажучи, за світла. І зараз ідеться про сріблясте сяєво місяця.

Того вечора його втомлений лик дивився на засніжене селище з відвертою зневагою.

— Якого лисого! — рипучим голосом запитувався сліпий бармен, мерзлякувато горнучись у важкий бушлат. — Вона не повинна була пригадати!

Цього разу він був без окулярів. Порожнеча витікала з його невидющих очей брудними патьоками, креслячи чорні доріжки, наче він був моторошним повсталим із пекла клоуном, що плаче.

— Любов! — дзвінко відказала черниця і, приклавшись до мундштука, затягнулася ядучим цигарковим димом.

— Це навіть не її дочка! — він презирливо скривився.

Вони сиділи в червоному «ягуарі» на пагорбі, в підніжжі якого розкинулося засніжене селище. Спортивне купе на вузькій білій дорозі мало такий недоречний вигляд, наче свиня на церковній службі.

Шумно затягнувшись, черниця видихнула в салон цілу хмару смердючого диму, і бармен надсадно закашлявся.

— Що за паскудство ти куриш… — шанобливо прохрипів він.

— Фосген! — вона задоволено рохнула.

Бармен нетерпляче тарабанив пальцями об кермо.

— Отже, до нього ти не маєш запитань? — єхидно поцікавилася черниця.

— Одержимість — це тобі не любов! — відмахнувся бармен. — Він одержимий спокутою. Та насправді єдине, чим він живе, — це ненависть! Відчуваєш різницю?

Монашка скривилася:

— Так це ж він сам себе ненавидить.

— Один хрін! Ненавидиш ближнього, як себе, а себе, як ближнього, — от тобі і закон, і писання пророків.

— Воістину, — кивнула черниця й, схиливши голову, поцілувала брошку у вигляді жаби.

Нарешті в темряві вулиці показалася темна пляма, наче жива метушлива ляпка на білому снігу.

— Це не Хантер? — запитав бармен, відвернувши своє сліпе обличчя в один бік і вказуючи пальцем геть у інший. — Я ж ні дідька не бачу…

— Як від’ївся, засранець! — з ніжністю вигукнула черниця, вдивляючись у морок.

До «ягуара», що стояв у снігу, наближався величезний, завбільшки з добрячого ризеншнауцера, бурий кролик — такий тлустий, що насилу прокладав собі шлях у кучугурах, залишаючи за собою широкий слід від живота.

— Ну, біжи вже до нього, — добродушно мовив бармен.

— А чи не зарано оце все? — занепокоїлася черниця.

Бармен нахилився до лобового скла і подивився на небо:

— Він щойно зняв із неї хустину.

— Ти впевнений? — черниця з сумнівом вигнула брову.

— Подивися на місяць, — сказав бармен. — Ця ніч стане останньою.

Черниця вистрибнула із «ягуара» і, задерши голову, довго дивилася на місячний диск. А тоді побігла назустріч кролеві, підхопила його на руки і, крехтячи, поцурпелила до автівки.

— Поганий кролик! — ніжно проказала вона, зариваючи носа в м’яку шерсть. — Дуже поганий кролик!

— Їдьмо! — гукнув бармен. — Я замерз уже!

І він підморгнув їй своїм порожнім оком. Черниця вистрілила в темряву цигаркою — й по снігу застрибало розсипище жовтогарячих іскор.

— Тільки ідіоти гріються на згарищі, дорогий мій, — зауважила черниця, сідаючи на пасажирське місце.

Бармен утішено заіржав. Вона заледве вмостила кролика в себе на колінах. Загарчав двигун, і червоне купе помчало вниз, у залите місячним сяєвом селище.

Його колеса не лишили на снігу щонайменшого знаку.

Щойно місяць піднявся трошечки вище, як на нього налетіли нічні темні хмари. Вони кидалися на сріблястий диск оскаженілими з голоду щурами: намагалися вчепитися зубами, встромити в нього дрібні криві кігтики, та лише безпорадно ковзалися по місячному ликові, — і вітер відтягував їх у нічну пітьму. А на селище, що лежало серед снігів, спадали тіні, такі ж кволі й нерівні, як і самі хмари. Опинившись у місячній тіні, там унизу, чомусь заходилися в жалісному завиванні собаки. Вони підтискали хвости і забивалися під сараї, ховалися в будах і безпомічно притискали тремтячі спини до вхідних дверей.

А люди їли, дивилися телевізор, ховалися в телефони, і ніхто з них не відчував того, що так безпомильно визначили дворові пси: почалося.

Близько шостої вечора місячна тінь накрила дім бригадира монтажників, які не так давно встановлювали червоні літери на центральній площі. Бригадир ліниво сперечався з дружиною про щось геть несуттєве, ні на мить не відводячи очей від телевізора. Суперечка наводила на чоловіка немилосердну нудьгу й ось-ось мала завершитися сама собою через пасивність сторін, але тієї секунди, коли їхній дім на мить огорнула тінь, бригадир раптом відчув дивну клекотливу злість. Він несподівано скочив і, не вдаючись до увертюр, щосили вдарив дружину кулаком по носу. Хруснув перебитий хрящ, жінка скрикнула, закашляла і захлинулася кров’ю… Та ось тінь слизнула далі, і бригадир, немов опритомнівши, здивовано витріщився на власний кулак.

Майже тоді ж тінь пробіглася стіною п’ятиповерхівки, і худенька секретарка Міла у своїй спальні раптом збагнула, що зробить це негайно. Рішучо зірвалася на ноги, вийшла в під’їзд і подзвонила в сусідські двері. Вона достеменно навіть не пригадувала, як саме звати сусіда, але нині його звичка залишати на щоках охайну щетину видалася їй просто нестерпно сексуальною. І коли той відчинив двері, Міла мовчки обвила руками його шию й присмокталася до вуст жадібним палким цілунком.

«Хто там, Вітю?» — пролунав із глибини квартири жіночий голос, але місячні тіні вчиняли свій п’яний танець просто на жовтих вікнах, тож Мілі і Віті було на все начхати. Вони ввалилися в її квартиру, а за сусідськими дверима дружина Віті, яка очманіло гатила молоточком для м’яса свинячу вирізку, вирішила, що їй причулося. Хоча місячна тінь пробіглася також і по її обличчю. Тож, коли за пів години приголомшений власним учинком Вітя повернеться, молоточок для м’яса знадобиться їй знову.

Місячна тінь ковзнула площею далі, й ось на горішньому поверсі наступної п’ятиповерхівки розчахнулося вікно — ніби назустріч світлові. І щойно тінь лягла на причмелене алкоголем лице молодого пожежника — одного із двох підопічних Захара Науменка — той розбігся, катульнувся через підвіконня й гепнувся на щойно розчищену вулицю.

Самого Науменка місячна тінь наздогнала, коли той атакував ножем снігозбирача черговий замет, спромігшись відключитися від думок і цілком зосередитися на чищенні вулиць. Допіру тінь перетнула лобове скло, він натиснув на гальмо так різко, наче побачив привида. Цієї миті в тиху напівтемряву його свідомості вдерлася яскрава, мов спалах думка. Двигун! Ось же двигун для старого пожежного «ЗІЛа»!