Читати книгу - "Блаженної пам’яті Маттіа Паскаль. Оповідання"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
В ті дні Мартіно Лорі часто думав, як раділа б зараз Сільвія посмертній славі свого батька. Щовечора після служби він ходив на могилу дружини і щоразу просиджував там усе довше. Зрештою він так призвичаївся до цих одвідин, що і взимку в негоду заглядав на кладовище поправити живопліт або замінити гнота лампади. І заводив тут тиху розмову з покійною. Ці щоденні візити до могили навіювали йому похмурі думки і поорали зморшками його бліде обличчя.
Донька і Верона благали його відмовитися від цієї звички. Лорі спочатку все заперечував, наче та дитина, спіймана на гарячому. Потім, коли довелося признатися, він, знизуючи плечима і кволо посміхаючись, мовив:
— Що ж тут поганого? Для мене це якась утіха. Не заважайте мені…
Та й те сказати, ну повернеться він зі служби просто додому. А зустріне його хто? Щодня Верона забирає Джінетту з собою. Ні, Лорі не сердиться на нього, ні. Навпаки, він вдячний другові, що той намагається розважити його доньку. Хай Верона і ставиться до нього часом трохи холодно і дрібні хиби його вдачі стали помітніші, та Лорі не перестає захоплюватися цією дивовижною, непересічною людиною. А його вдячність і відданість другові навіть зросли. Адже ні слава, ні високе становище, ні успіхи не змогли змінити щирого, справді братерського ставлення Верони до нього, сіроми, що міг похвалитися хіба що однією чеснотою — добросердістю.
Лорі з утіхою переконувався: ні, він не помилився, кажучи колись дружині, що прихильність Верони принесе доньці тільки щастя. Найкращий доказ своєї слушності він дістав, коли Джінетті минуло вісімнадцять. Ох, як би йому хотілося, щоб Сільвія була цього святкового вечора з ними!
На день народження Верона зумисне прийшов без подарунка. Та тільки-но Джінетта лягла спати, Верона відвів Лорі набік. Хвилюючись, він урочисто заявив, що його молодий друг, маркіз Флавіо Гуальді, просить руки Джінетти. Маркіз доручив йому, Вероні, поговорити про це з батьком дівчини.
Мартіно Лорі не міг отямитися від здивування. Маркіз Гуальді? Родовитий… грошовитий… просить Джінеттиної руки? Звісно, буваючи з Вероною на концертах, на лекціях, на прогулянках Джінетта могла увійти в вищий світ, який раніше через її походження і становище в суспільстві був для неї недосяжний. Вона могла навіть мати там успіх, але ж він…
— Адже ти знаєш, — сказав Лорі другові, трохи розгублений і прибитий щастям, — якого я стану… Я не хотів би, щоб маркіз Гуальді…
Верона перебив його:
— Гуальді знає все… що йому треба знати.
— Розумію. Але між нами така станова різниця. Хай у нього і найкращі наміри, але мені не хотілось… аби маркіз так і не довідався про дещо…
Верона ще раз із серцем урвав його:
— Мені здавалося зайвим нагадувати тобі про таке. Але ти верзеш зараз такі дурниці, що задля твого спокою я все-таки поясню. Ми з тобою багаторічні друзі.
— Мені це відомо.
— Джінетту радше виховував я, ніж ти… отож можна сказати…
— Так… так…
— Чого ж ти плачеш? У цьому шлюбі я не збираюся бути за посередника. Годі-бо тобі! Я пішов. Побалакай про все завтра вранці з Джінеттою. Ось побачиш, умовити її буде неважко.
— То вона вже все знає? — спитав, посміхаючись крізь сльози, Лорі.
— А ти не помітив, що ввечері вона зовсім не здивувалася, коли я прийшов з порожніми руками?
І Марко Верона засміявся. Давно вже Лорі не чув, щоб він сміявся так весело й безтурботно.
5
В зятевому домі ніби холодом війнуло спершу на Лорі. А втім, він не зважив на це. Добряга всьому знаходив виправдання. Адже давалися взнаки соціальна нерівність, різниця в характерах та вихованні між ним і зятем.
Маркіз Гуальді був далеко не юнак. Уже злисілий, з блискучим рожевим обличчям білявець, він здавався статуеткою з найтоншої, ледь підмальованої порцеляни. Маркіз говорив поволі, і в мові його, щирого п’ємонтця, вчувався французький акцент. Атож, він розмовляв спроквола, і в голосі його чулася поблажлива доброта, яка, проте, не в’язалася з цупким поглядом синіх, ніби скляних, очей.
Лорі відчував, що зять дивиться на нього якщо й не вороже, то байдуже. Йому навіть здалося, що в маркізових очах можна прочитати жаль і зневагу до нього, Лорі, з його надто вже простими, а нині ще й надто обережними манерами. А що маркіз Гуальді ставиться до нього і до Верони з Джінеттою зовсім інакше, це теж зрозуміло. Маркіз, певно, гадав, що своїм одруженням з Джінеттою він завдячує Вероні, а не йому, рідному батькові… Власне, так воно й було, але Верона…
А от переміни в ставленні друга Мартіно Лорі ніяк не міг пояснити собі.
Хіба тепер, коли Лорі лишився в домі сам-один і на догоду зятеві навіть пішов у відставку, Верона не мав би виявляти до нього більше тепла й турботи?
На маркізову віллу Верона ходить побачитися з Джінеттою що день Божий, а до нього, його друга, після весілля дочки не навідався ні разу, навіть знічев’я. Може, йому набридло бачити його, скорботного й похнюпленого? Верона теж уже чоловік не молодий і, мабуть, воліє розважатися в товаристві Джінетти, яку він ощасливив.
Авжеж, так воно і є. Але чому ж тоді, коли Лорі приходить побачити доньку і застає там приятеля за щирою розмовою з Джінеттою і зятем, Верона зустрічає його так холодно, не приховуючи досади? Можливо, це враження холодності створює простора вітальня, вся у свічадах, пишно вмебльована? Та де там! Верона не просто відцурався друга. Змінилось і його ставлення. Він подає йому руку недбало, не дивлячись, і відразу ж вертається до розмови з Гуальді, ніби нічого не сталося.
Ще трохи, і його не запросять сісти. Лише Джінетта зрідка кидала йому кілька порожніх слів. Видно було, що говорить вона їх з чемності, для годиться: хай бачить, що бодай хтось ним цікавиться.
Спантеличений і ображений, Мартіно Лорі йшов геть, і серце його стискала неймовірна туга.
Невже зять не повинен бодай трохи вділяти йому уваги і шани? Виходить, тільки Вероні випадає вся шана, бо він багатий
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Блаженної пам’яті Маттіа Паскаль. Оповідання», після закриття браузера.
