Читати книгу - "Блаженної пам’яті Маттіа Паскаль. Оповідання"

Мартіно Лорі знизував плечима.

— Не хочеш, не треба!

А втім, йому здавалося, що Верона знов стає веселий, як раніше, коли грається з їхньою маленькою Джінеттою. Донька росла просто на очах, і все гарнішала, і жвавішала.

Лорі зворушувало до сліз ніжне піклування Марко Верони про його дівчинку. Друг не раз казав:

— Хай Лорі пильнує, колись він украде в нього доню. Атож, він не жартує. А Джінетту довго прохати не доведеться: вона покине і татка, і маму, еге ж? Так, так, навіть маму, і піде з ним…

Джінетта, ах бридке дівчисько, притакувала — піде. Ще б пак, Верона за кожної нагоди дарував їй іграшки. Та ще й які! Лорі і його дружина щоразу аж торопіли. Іноді, не витримавши, Сільвія давала Вероні зрозуміти, що такі подарунки її ображають. Може, вона була надто гордою? Де там! А подарунки справді були надто дорогі, та й підносив їх Верона дуже часто. Але Верона, мліючи від того, як раділа Джінетта кожній цяцьці, тільки сердито знизував плечима на всі їхні нарікання й докори, а іноді досить грубо просив їх замовкнути: дитині ж радість.

Зрештою Сільвія сказала, що їй набридли витівки Верони. Щоб вигородити друга, чоловік переконував її, що Верона тяжко переживає вимушений кінець своєї політичної кар’єри, але Сільвія заперечувала: це не привід зривати на них свій лихий гумор.

Лорі хотілося відповісти дружині: мовляв, хоч Верона і нетактовний, але його відвідини — така радість для їхньої доньки. Проте, не бажаючи порушити спокій, що запанував між ними від дня примирення, вирішив промовчати.

В перші роки їхнього шлюбу він виявив у Сільвії стільки вад. Нині ж, навпаки, бачив самі чесноти. Її розум, твердість, енергія, не спрямовані проти нього, захоплювали Лорі й підбадьорювали. Він зажив тепер повнокровним, справжнім життям — адже поруч була дружина, віддана родинному вогнищу й доньці.

Лорі вельми дорожив дружбою Верони, і йому бувало прикро, що дружину все дужче дратує ця надмірна прихильність Верони до їхньої доньки. А з другого боку, якщо таке надмірне піклування про Джінетту може порушити мир і згоду в домі, то краще вже… Але як пояснити все це Вероні, якщо він не хоче навіть помічати тієї холодності, з якою його зустрічає нині Сільвія?

З роками виявилося, що Джінетта дуже кохається в музиці. І от уже Верона двічі, тричі на тиждень заїжджає за нею каретою і везе дівчинку то на той, то на той концерт. І часто в розпал музичного сезону він приходив, шепотівся з нею, відкликавши в куточок, а тоді Джінетта починала мило умовляти матусю і татуся поїхати з нею до театру, ложу вже замовлено.

У відповідь Лорі знічено й стурбовано посміхався; йому не ставало духу відмовитися, він боявся образити друга й доньку. Але, Боже милий, коли ж Верона нарешті збагне, що він не має змоги їздити в театр так часто! Це ж які треба мати гроші, аби щоразу платити за ложу й карету. Та й Сільвії треба пристойно вдягатися: не може ж вона осоромитись. Так, нині він став начальником відділу й заробляє більше, але даруйте: кидати гроші на вітер він не може!

Любов Верони до дівчинки була така велика, що він навіть не замислювався про таке, навіть не помічав, на які жертви йшла Сільвія. Часто вона цілі вечори просиджувала вдома, прикинувшись недужою.

Але ж не сидіти їй в чотирьох стінах весь час! І от якось Сільвія повернулася з театру перемерзнувши. Вранці вона вже кашляла, горіла в лихоманці. А через п’ять днів її не стало.

4

Все сталося так жахливо швидко, що Мартіно Лорі попервах навіть не відчув горя, тільки ходив як прибитий.

Ввечері Верона, вражений пригніченим станом друга, близьким до божевілля, відіслав його до доньки, заприсягшися, що цілу ніч просидить біля покійної.

Лорі дав відвести себе. Та коли серед ночі нечутно, як мара, він вернувся в кімнату дружини, то побачив там Верону, який припав до постелі, на якій спочивало заклякле тіло Сільвії.

Спершу Лорі здалося, що знеможений сном Верона прихилився в забутті головою до ліжка, та, придивившись пильніше, помітив, що він аж здригається від німих ридань. І тоді плач, так довго стримуваний, вихопився в нього з грудей, і він заридав так само гірко, як і його невтішний друг. Нараз Верона схопився на ноги, його перекошене обличчя тремтіло. Весь у сльозах Лорі простяг до нього руки. Та зненацька Верона відштовхнув його, відштовхнув брутально, люто. «Мабуть, він відчуває себе винним у її смерті. Адже це він п’ять днів тому майже силоміць повіз Сільвію до театру, і тепер горе роз’ятрило йому душу». Так подумав Лорі, намагаючись пояснити собі цей спалах люті. Горе впливає на людей по-різному, сказав він собі — одних нещастя до землі прибиває, інших озлоблює.

Тепер ні нескінченні відвідини підлеглих, що любили Лорі мов батька рідного, ні умовляння друга подбати про доньку, убиту горем, не могли вивести його з апатії і безнадії. Незбагненна, похмура жорстокість цієї раптової смерті приголомшила Лорі, відгородила від світу невидимим муром.

Усе ввижалося йому тепер іншим, ніж колись, звуки ніби долітали до нього здалеку, і навіть голоси друга і доньки, такі знайомі, лунали зовсім по-іншому.

Поступово його заціпеніння змінилося холодною цікавістю: виявляється, довколишній світ раніше був йому невідомий або ввижався зовсім не таким.

Невже Марко Верона й раніше був такий, як нині? Адже навіть його постать, риси обличчя здавалися Лорі незнайомими. А рідна донечка? Овва! Невже вона так виросла? А може, це нещастя відразу зробило її дорослою? Ця нова, незнана Джінетта була висока і ставна, дещо стримана, надто з ним, Лорі. Так, вродою вона вдалася в матір, лише нема в ній того тепла, яке замолоду так прикрашало і осявало вроду Сільвії. Тим-то іноді Джінетта навіть здавалася негарною. Владність вона успадкувала від матері, але без її щирих поривань, без раптових змін настрою — від веселощів до печалі.

Тепер Верона уже без церемоній вчащав до Лорі: мало не щодня лишався на обід або вечерю. Важливі наукові дослідження, початі професором Бернардо Ашенсі, Верона завершував і збирався видати їх розкішним виданням. Багато газет уже надрукували першу інформацію про цю роботу, а найбільші вітчизняні та чужоземні журнали жваво обговорювали найважливіші її висновки. Все свідчило про те, що дослідника чекає слава.

Після публікації роботи було одностайно