Читати книгу - "Блаженної пам’яті Маттіа Паскаль. Оповідання"

Збігло два дні, збігло чотири, п’ять, минув цілий тиждень, одначе ні Верона, ні зять, ні Джінетта так і не з’явилися. Ніхто, навіть служник, не прийшов дізнатися, що з ним, чи не слабує він…

Лорі поглядом розгублено блукав по кімнаті, він потирав тремтячими пальцями чоло, ніби намагаючись струснути з себе це дивне заціпеніння. Він не знав, що й гадати, знов і знов розгублено перебирав у пам’яті події минулих літ…

Нараз, без будь-якого видимого зв’язку, з далекого минулого наринув спогад. Перед очима постала виразна картина того, що сталося тієї найсумнішої і найстрашнішої в його житті ночі. Чотири свічки горіли в кімнаті покійної, і Марко Верона, припавши лицем до ліжка, на якому лежало тіло Сільвії, плакав…

Несподівано ці чотири свічки немов гойднулись і спалахнули, освітивши своїм мертвотним блиском усе його життя від того дня, коли Сільвія вперше прийшла до нього з Марко Вероною.

Ноги йому підкосились, і відразу кімната ніби попливла кудись. Він весь згорбився, затулив обличчя руками.

— Невже? Невже?

Сливе вжахнувшись своїх думок, Лорі подивився на жінчин портрет. Потім у погляді його, втупленому з німим запитанням у портрет, майнула лють. Зціпивши кулаки, з обличчям, спотвореним ненавистю, зневагою і жахом, він просичав:

— Ти! Ти!

Вона дурила його більш за усіх, тому, либонь, її запізніле каяття було щире. Так, Сільвія розкаялася, а от Верона — ні. Той приходив сюди, до його хати, хазяїном і… звичайно ж, підозрював, напевне, підозрював, що йому, Лорі, відомо все, але волів вдавати, ніби це його не обходить…

Від цієї жахливої думки Лорі відчув, як хребет йому ніби розламався надвоє, а нігті несамохіть вп’ялися в долоні. Він скочив на ноги, але заточився — так його замлоїло. Гнів і біль разом вилилися невтримним, судомним риданням.

Помалу Лорі заспокоївся, у душі зяяла якась дивна пустка, і він зовсім підупав на силі.

Знадобилося понад двадцять літ, щоб він усе зрозумів. Він би так ні про що і не здогадався, якби та трійця своєю холодністю і зневажливою байдужістю не зняла полуду з його очей. їхнє ставлення було промовистіше за всі слова.

Що ж тепер вдієш? Що йому лишається робити по стількох роках невідання? Тепер, коли давно вже всі кінці в воду поховано: тихо, без розголосу… як заведено у порядних людей, котрі вміють спритно вискочити з будь-якої халепи. Чи ж йому не натякнули, що він уже відіграв усі свої ролі? Спершу він грав роль чоловіка, потім — батька. Годі, пора і честь знати. Тепер він їм більше не потрібен, трійця і без нього порозумілася…

Можливо, найменше за всіх брехала і прикидалася та, яка покаялася одразу ж після своєї непоправної помилки, але вона нежива…

Того вечора Мартіно Лорі за давньою звичкою подався на кладовище. Напівдорозі він раптом зупинився, похмуро й розгублено питаючи себе: йти йому далі чи вернутись назад? Він подумав про квіти на могилі — стільки років їх плекав! Скоро й він спочине… На цьому кладовищі. Тут, поряд неї? Ні, ні, тепер уже ні! І все-таки, як ридала ця жінка, повернувшись додому, якою турботою оточила його… Авжеж, авжеж, вона розкаялася… Її, лише її, він і може, либонь, простити.

І Мартіно Лорі знову рушив дорогою на кладовище. Того вечора йому треба було сказати так багато померлій.

© Український переклад. А. О. Перепадя, 1991.

Дурень

Власне, яке відношення має депутат Гвідо Мадзаріні до самогубства Пуліно?

— Пуліно? Ой леле! То Пуліно наклав на себе руки?

— Атож, Лулу Пуліно: дві години тому. Його знайшли вдома, він висів у кухні на гачку для світильника.

— Повісився?

— Атож, повісився. Ну й видовисько! Посинів, язик вивалився, пальці скарлючені.

— Ох, сердешний Лулу! — Але до чого тут Мадзаріні?

Нелегко було щось второпати. Десятків зо два біснуватих, розмахуючи руками (хтось навіть видерся на стілець) лементували в кав’ярні, згуртувавшись довкола найгаласливішого — Леопольдо Пароні, голови «Республіканського клубу» Костанови.

— Дурень! Я вам кажу напевне: дурень! Я б йому оплатив дорогу! Я сам оплатив би! Коли людина не знає, що їй робити з власним життям і не користається ним, то хіба, дідько його забирай, хіба вона не дурна?!

— Перепрошую, а що сталося? — спитав один новоприбулий, приголомшений всім отим галасом, нерішуче звертаючись до завсідника, що тримався осторонь гурту, в темному кутку, кутаючись у вовняну накидку. Тінь від дорожнього кашкета з дашком ховала верхню половину його обличчя.

Перш ніж відповісти, той зняв з наголовка на ціпку кощаву руку, в якій тримав зібганий носовичок, і підніс його до рота під обвислими безбарвними вусами, повернувши до світла виснажене жовте обличчя, поросле подекуди ріденькою борідкою, як у хворого. Затуливши рота носовичком, він якусь хвильку вгамовував своє горло, в глибині якого вирував кашель, клекотливий, зі свистом; нарешті пролунав, наче з бочки, його голос:

— Мені здалося, коли ви підходили… Перепрошую, ви ж нетутешній, правда? — І відхаркнув у носовичок.

Вражений прибулець, ніяковіючи від неспроможності приховати свою огиду, відказав:

— Так, я — проїздом.

— Всі ми проїздом на цьому світі, синьйоре.

І вищирився, показавши зуби; від німого холодного сміху на висхлому обличчі довкола його колючих очей зібралася зморшками жовта шкіра.

— Гвідо Мадзаріні, — поволі провадив він, — це депутат від Костанови. Поважна персона…

І він потер вказівний палець об великий, ніби показуючи, в чому та поважність.

— Минуло сім місяців після парламентських виборів, а Костанова, як бачите, добродію, кипить від обурення, бо, зазнавши тут цілковитої поразки, він зумів перемогти в інших виборчих дільницях округу, щедро оплативши голосування. Пристрасті не вщухали, бо Мадзаріні помстився, влаштувавши так, що до муніципалітету Костанови призначили… — відійдіть, відійдіть трохи: немає чим дихати, — призначили королівського комісара. Дякую. Так! Важлива подія… Так! Королівського комісара.

Він випростав, на очах у ошелешеного прибульця, руку, стис кулак, відстовбурчивши тільки тоненький мізинчик, а тоді випнув губи і якийсь час уважно розглядав синюватий ніготь на тому пальці.

— Костанова — велике місто, — мовив нарешті. — Весь світ обертається довкола Костанови. Зірки небесні тільки й роблять, що дивляться на Костанову; і дехто скаже, що вони сміються, а дехто — що зітхають, мріючи й собі мати таке місто, як Костанова. Чи ви знаєте, синьйоре, від чого залежить доля світу? Від Костановської республіканської партії, яка не має спокою, запобігаючи то перед