Читати книгу - "Коли кулі співали, Роман Миколайович Коваль"

України, влаштовували політичні дискусії. Денис з промовами не виступав, а уважно прислуховувався, що кажуть люди. І побачив, що селяни незадоволені не стільки ідеєю совєтської влади, як її представниками, місцевими порядками і особливо «поганим ставленням частин Красної армії, в якій українців майже не було».[598]

І хоча Денис ще продовжував за інерцією вірити у комунізм як «кінцеву мету», але вже збагнув, що насамперед треба позбутися національного поневолення. Поступово Гупало усвідомив необхідність «досягнення прав українського народу» та боротьби за них. «Я думав, — згадував він, — що, раніше ніж досягти (справедливого) соціального ладу, Україна повинна стати самостійною, а потім вже можна буде вводити соціалістичне правління і увійти у сім’ю загальнонародного правління Інтернаціоналу».[599]

Що таке Інтернаціонал в дії, Денис пізнав уже в травні 1920 року, коли через рідну місцевість на т. зв. польський фронт переходила Перша кінна армія.

Юхим Семенченко розповів Денису про бій між ордою Будьонного та «повстанським селом Івангородом». Цей бій завершився трагічно: переможці засудили на смерть полонених повстанців, яких привселюдно — зігнавши селян — почали рубати шаблями та колоти багнетами. На очах у рідних було зарубано 16 козаків. Потрапив під шаблю і старий революціонер Кучеренко — учасник революції 1905 року.[600]

Люди збурилися. Беззбройні, вони готові були знову кинутися на ворога. Усвідомивши небезпеку, будьонівці припинили рубку, скочили на коней і зникли у вибалку. «Вся ця картина мене схвилювала, — говорив Денис. — Мені було надзвичайно шкода побитих селян — братів-українців, народних революціонерів».[601]

Побачивши, що почуття гніву й помсти переповнюють юнака, Юхим Семенченко розповів йому про існування українських повстанських комітетів, які тримають зв’язок з урядом Української Народної Республіки. Він повідомив, що готується всенародне повстання проти насильників. І Денис Гупало «вирішив активно, зі зброєю в руках» виступити проти влади чужинців.[602] Уже на початку серпня 1920 року він разом із двома десятками хлопців, яких хотіли проти волі мобілізувати до Красної армії, приєднався до Чорноліського полку Пилипа Хмари.

Не дивно, що Денис вибрав козацьку долю, адже його батько, Мусій Лукич Гупало, походив із прадавнього козацького роду (народився він 10 січня 1869 р. в с. Олександрівка, що на Чигиринщині). З лісом був пов’язаний і дід Дениса, Лука Іванович, — освічена і практична людина, автор статей і наукових праць з лісівництва. Він займався лісовлаштуванням на безмежних просторах імперії. Мав двох синів, один з яких — Мусій — і був батьком майбутнього отамана.

Денис прийшов у світ 10 березня 1898 року в селі Нова Осота Чигиринського повіту Київської губернії. Його мама Катерина народила 12 дітей — шестеро синів і шестеро доньок. Першими були дівчата: Варвара, Настя, Марина. Потім — три хлопці: Денис, Іван і Степан. Згодом народилися Варвара-старша (1902), Секлета (1906) і Наталка (1908) і нарешті ще три хлопці — Олексій, Володимир (1912) і Михайло (1918).[603] У Новій Осоті Денис закінчив церковнопарафіяльну школу. Орієнтовно 1907 року хліборобська родина перебралася до Новомиколаївки Дмитрівської волості Олександрійського повіту, де взяла у пана в оренду землю (з правом викупу).

Мусій Лукич разом з дітьми і дружиною перетворив цю землю на райський куточок. Посадили садок, насіяли квітів. На одному дереві росло кілька сортів яблук чи груш. Щеплення Мусій Лукич робив власноручно. Він від батька отримав у спадок цілу скриню книг із садівництва та землеробства. Листувався з Іваном Мічуріним… Жили якийсь час у землянці, а згодом побудували хату. Здавалося, не було працьовитіших за них хліборобів. Щедро ділилися Гупали плодами своєї праці з сиротами, вдовами, убогими людьми.[604]

А скільки квітів росло в їхньому саду! Особливо багато було сортів троянд. Так і жили вони роками у злагоді з природою і між собою. Секлета розповідала, як вони оберігали диких тварин. У зимові місяці підгодовували диких кіз та кабанів. Звірі не відчували страху перед доброзичливими людьми, підходили до їхньої садиби. Секлета запам’ятала, як цілий виводок лисичок взимку спускався до них з гірки, ніби пустотливі діти.[605]

Про ставлення Гупалів до природи можна писати поеми!

Про родинні звичаї свідчить і такий епізод. Уже після революції, коли в Україні запанувала анархія, Мусій Лукич поїхав в Одесу шукати пана, щоб віддати йому останній внесок за землю. Пан, який збирався тікати за кордон, був дуже здивований, він сказав, що тепер такі часи настали, що можна було і не повертати.[606] Та як міг Мусій Гупало не дотримати своїх зобов’язань?

Ось у такій родині виростав Денис.

1 березня 1917 року його побрили у москалі. Служив у 1-му стрілецькому лейб-гвардії полку в Царському Селі, потім — у команді піших розвідників. 15 липня 1917 року перевівся до 4-го артилерійського дивізіону, де й прослужив наводчиком до 15 березня 1918-го. 1919 року його знову мобілізували — цього разу вже до українського війська. Службу проходив рядовим у 4-му Запорозькому полку. Але в Армії УНР пробув лише 2 тижні — захворів на тиф і в гарячці ледь доплентався додому…[607]

Наприкінці літа 1920 року, одразу після жнив,