Читати книгу - "Коли кулі співали, Роман Миколайович Коваль"

Як ховають Вкраїнців. Не треба мені рушників, Не треба мені пошани, Але ж треба мені Того, що знаєте самі. Прощайте! Прощайте ви, рідні села, Прощайте, степи, луги і ліса, Прощай же і ти, батьку Дніпро, Прощай же і ти, кохана, Не плач і не плачте ніхто, Прощайте і Ви, добродійці, Найкращого Вам життя. Ви любіть рідну Вкраїну І вмріть, як я ось умру. Не кидайте ви на розпутті Батька і матір, А дбайте про них, Щоб на старості літ Був їм теплий куток. Прощай, мамо, спасибі тобі, Що ти вивчила мене Пізнавати добро. Не плачся ти, мамо, на мене, Що зарані тебе покидаю. Я не погодився, признаюсь по правді, Але умираю спокійно. Прощайте Ви, рідні брати, І ти, моя рідна сестра, Я плачу за вами. Та мури товсті І не видно через них Моїх дрібних гірких сліз. Прощайте. Прощайте. Прощайте. Я всим вам прощаю… Хай живе вільна Вкраїна.[592]

Разом із побратимами, теж засудженими до смерті, 9 лютого 1923 року Голик-Залізняк спробував щастя в бою. І під час повстання в Лук’янівській в’язниці загинув.

Пізніше родина Голиків отримала нові удари: 1937 року арештували і розстріляли брата отамана Григорія. У 1930-ті роки зазнав переслідувань із боку НКВД і брат Костянтин. Ні за що кинули у штрафбат і брата Олександра. З війни він вже не повернувся. Якщо до цих втрат додати ще й смерть від рук німців 1918 року Григора та загибель 1920 року Василя, то родинний мартиролог Голиків вражає…

Втратою вважаю і перехід у лави окупантів отаманового брата Івана. Попри те що комуністи вбили братів, він записався у комуністичну партію. Дослужився до інструктора Кіровоградського обкому КПСС-КПУ з питань будівництва.[593]

А зберіг для нащадків фотографії отамана його брат Костянтин. Зашивши їх у підкладку старого кожуха, вимастив його кізяками і повісив у сараї. А його син Микола, племінник отамана, розповів краєзнавцеві В’ячеславу Шкоді про родовід Голиків, що допомогло мені у реконструкції образу Залізняка, отамана, який не боявся смерті, а боявся, що може загинути Батьківщина.

Він усе зробив для того, щоб Україна жила. І ми не повинні цього забути.

23. Отаман Чорного лісу Денис Гупало

Життєва історія Дениса Гупала, уродженця села Нової Осоти Чигиринського повіту, є наочним прикладом того, як українське селянство пробивалося крізь дурман комуністичної пропаганди, пробуджувалося до національної дії…

У 1917-му до рук Дениса вперше потрапили суспільно-політичні брошури, зокрема соціалістичні та комуністичні агітки. Під впливом них він почав висловлюватися проти релігії та Бога. Це призвело до серйозного конфлікту з батьками, яких підтримали й інші члени родини.[594]

Денис опинився в ізоляції. Але у нього вже був дорадник — колишній царський чиновник Яків Івєркін, що підбурював його і далі боротися проти авторитету батьків, звичаїв і традицій українського народу.

З ним Денис ходив на збори сільських активістів, де Івєркін намагався пропагувати комуну. «Вся ця агітація, — визнавав пізніше Денис, — не мала жодного успіху, оскільки сам агітатор був великорос».[595]

Нарешті Івєркін виїхав із села. Позбувшись «великорозумного» наставника, взимку 1919–1920 рр. юнак уже читав переважно українські книжки. «Я прочитав, — згадував Денис, — «Історію України», про яку раніше не мав жодної уяви, прочитав книгу Великого Кобзаря Тараса Григоровича Шевченка. Читаючи її, мені було дуже жаль за бідним поневоленим українським народом».[596]

Навесні 1920-го Денис заприятелював із фельдшером Юхимом Семенченком — національно свідомим українцем із Новомиколаївки. Більшовики називали його «ярым украинцем». Саме він (слідом за Тарасом Шевченком) відіграв вирішальну роль у формуванні національного світогляду двадцятидволітнього юнака.[597]

Напевно, саме Юхим запросив Дениса до театрального гуртка. І юнак узяв діяльну участь у постановці вистав. Незабаром гурток переріс у культурно-просвітницький. Його очолив учитель української мови Шамівської семінарії, а Гупало взявся допомагати. Просвітяни ставили в навколишніх селах вистави, читали лекції з історії