Читати книгу - "25 портретів на тлі епохи"

Після скинення диктатури більшість чехів голосувала за правих, а словаки підтримували лівих, зокрема Партію лівих демократів, на яку перетворилася колишня Компартія Словаччини, і Словацьку соціал-демократичну партію, яку очолив Дубчек. Він був чи не єдиним помітним лідером, як у Чехії, так і в Словаччині, який обстоював збереження спільної держави. Надія на це померла разом з ним — 1 вересня 1992 року на 88 кілометрі шосе Прага — Братислава БМВ голови Федеральних зборів потрапив у автокатастрофу. Дубчек боровся за життя ще два місяці, але 7 листопада 1992 року помер. А Чехословаччина розпалася.

Здійснення мирного співіснування є для західних демократій найсуворішим випробуванням за весь час їхнього існування.

Ранком 13 серпня 1970 року на катері, що йшов з Північної сторони Севастополя до центру міста, практично кожний чоловік середнього чи старшого віку тримав у руках «Правду» або «Ізвєстія» і уважно вчитувався в газетні рядки. Врешті хтось із них зітхнув і промовив: «Невже війни таки не буде?». Це те, що автор, тоді 14-річний підліток, бачив на власні очі і запам’ятав.

Напередодні в Москві між Радянським Союзом та Федеративною Республікою Німеччини було підписано договір, згідно з яким німці офіційно визнавали непорушність кордонів, встановлених у результаті Другої світової війни, зокрема кордон по Одеру—Нейсе, і назавжди відмовлялися від застосування сили чи загрози її застосування з метою повернення втрачених після війни територій, де перед тим упродовж століть жили мільйони їхніх співвітчизників. І всіх тих німців 1945 року було жорстоко вигнано з їхніх домівок, незалежно від ступеня особистої підтримки кожним із них нацистського режиму і участі у злочинах гітлерівців. Чверть століття, до 1970 року, уряд ФРН стверджував, що юридично німецький рейх надалі існує в кордонах 1937 року. І чверть століття мільйони людей у Радянському Союзі, Польщі, Чехословаччині жили в очікуванні третьої світової війни. Війни, яка може знову розпочатися з німецької землі, як і дві попередні.

Щоб підписати такий договір, як Московський, який якщо не повністю виключав, то принаймні дуже зменшував імовірність вибуху третьої світової, будь-якому німецькому політику треба було мати велику мужність. Адже потрібно було відверто сказати мільйонам своїх співвітчизників, що вони ніколи вже не повернуться до своїх домівок і мають назавжди полишити надії на це. І Німеччина народила такого політика. Це був Віллі Брандт.

18 грудня 1913 року в старовинному ганзейському «місті семи веж» Любеку на Балтиці 19-річна продавчиня Марта Фрам народила позашлюбну дитину. Хлопчик отримав ім’я Герберт-Ернст-Карл.

За кілька років перед цим його дід Людвіґ Фрам, «спадковий» безземельний селянин, наймит з поблизького аграрного Мекленбурґу, здійснив справжній соціальний злет — будучи вже зрілим 40-річним чоловіком, удівцем, він навчився керувати ваговозом, який поміщик купив для свого маєтку. А через певний час переселився разом з дітьми до найближчого великого міста — Любека і влаштувався працювати водієм ваговоза. На час народження сина Марта Фрам була продавчинею в магазинчику споживчої кооперації, організованої Соціал-демократичною партією Німеччини (СДПН). І це було аж ніяк не випадково — її батько і сама вона були переконаними соціал-демократами, партійними активістами. Досить сказати, що через кілька років Людвіґ Фрам, водій з початковою освітою, став «за сумісництвом» головним редактором міської соціал-демократичної газети.

«Про батька мені нічого не розповідали ні мати, ні дід, в якого я виріс, — згадував через багато десятиріч канцлер Німеччини. — Само собою зрозуміло, що я не питав про нього. А оскільки він, як було очевидно, нічого не хотів про мене знати, я і згодом не вважав можливим розшукувати батькові сліди». Проте через багато років, коли хлопчик-безбатченко став політиком загальнонаціонального масштабу, «жовта преса» дуже зацікавилася «таємницею» його походження. Кого тільки не приписували нашому герою за батька! І якогось мекленбурзького барона, і відомого диригента, і лідера любекської організації соціал-демократів Юліуса Вебера, який приїхав до цього міста, коли Герберту було вже вісім років. Коли ж якась газета «абсолютно достеменно з’ясувала», що батьком Герберта, на той час уже Віллі Брандта, був «болгарський комуніст Владімір Погорєлов» (попри те, що 1913 року в Болгарії ще й близько не було комуністичної партії, а «Владімір Погорєлов» — ім’я та прізвище аж ніяк не болгарські, а суто російські), терпець йому урвався. Він звернувся до матері, і та повідомила, що батьком був Йон Мьоллер із Гамбурга. Лише 1961 року правлячий бургомістр Берліна отримав листа від свого гамбурзького кузена, сина батькової рідної сестри. Той повідомляв, що Йон Мьоллер від народження до смерті жив у Гамбурзі, на фронті під час Першої світової був важко поранений, став інвалідом, проте аж до пенсії