Читати книгу - "Ярмарок нічних жахіть"

Гадаю, що так. Він точно хоче цього.

Біллі вдавано посміхнувся.

— Я не знав.

Я стримав посмішку. Це неймовірно важко, відчуття таке, наче до кутиків моїх уст підвісили гирі. Зрештою, це ніби знову бачити той поганий сон. Бо дуже близько від мене є щось, на що я не хочу дивитися. От тільки це не свідомий сон, із якого я можу вийти. Це свідома реальність.

Коли Біллі йде, я прямую до сральника. Зараз десята, і більшість хлопців із нашого офісу вже злили свою каву та беруть собі по ще одній у нашій маленькій кав’ярні. Тому туалет повністю в моєму розпорядженні. Я знімаю штани, аби, якщо хтось забреде сюди та раптом вирішить зазирнути під двері, він не подумав, що я дивний. Однак єдине, заради чого я прийшов сюди, — це подумати.

Через чотири роки після того, як я скочив на палубу «Ендрюз-Слеттері», замовлення на рекламу знеболювального препарату фаспрін приземлилося на мій стіл. За всі ці роки я кілька разів робив дещо особливе, у мене було кілька проривів, і то був перший. Усе сталося швидко. Я відкрив коробку зі зразком, дістав пляшечку, і основа кампанії — ми це іноді називаємо серцевиною — миттєво спала мені на думку. Я, звісно, трохи помізкував над цим — ви ж не хочете, щоб це виглядало надто легко, — потім зробив кілька макетів. Еллен допомагала мені. Це було якраз після того, як ми дізналися, що вона не може мати дітей. Це було якось пов’язано з ліками, якими в дитинстві лікували її ревматичний поліартрит. Вона була дуже засмучена. Допомагаючи мені з макетами реклами фаспріну, вона відволікалася від поганих думок. Еллен із головою занурилася в роботу.

Тоді ще всім керував Ел Ендрюз, і макети я відніс йому. Пам’ятаю, як сидів перед його столом на мокрому від поту стільці (серце калатало, мов скажене), поки він повільно розглядав те, над чим ми працювали. Коли він нарешті відклав макети та підвів свою кудлату стару голову, щоб глянути на мене, пауза, здавалося, тривала цілу годину. Потім він промовив: «Це добре, Бредлі. Більш ніж добре. Це чудово. Ми зустрічаємося з клієнтом завтра ввечері. Ти проведеш презентацію».

Я провів презентацію, і коли віце-президент «Дуґан Драґ» побачив малюнок, на якому було зображено працюючу жінку, з-під засуканого рукава якої визирала пляшечка фаспріну, то аж застрибав від радощів. Завдяки кампанії фаспрін опинився серед «великих хлопців» (баєр, анацин, баферін) і вже до кінця року ми займалися всіма замовленнями «Дуґан». Рахунки? Семизначні цифри. Немаленькі, до того ж.

Я витратив премію, щоб звозити Еллен до Нассау на десять днів. Уранці в зливу ми вилетіли з аеропорту Кеннеді. Я все ще пам’ятаю, як вона засміялася і сказала: «Поцілуй мене, красунчику», коли літак прорвався крізь хмари та салон заповнило сонячне світло. Я справді поцілував її, і пара по інший бік проходу — ми летіли бізнес-класом — зааплодувала.

Найкраща частина перельоту. Найгірша настала за півгодини, коли я повернувся до Еллен і на мить подумав, що вона мертва. Причина була в тому, як вона спала — голова завалилася на плече, рот відкритий, а волосся наче приклеїлося до вікна. Вона була молодою, ми обоє, але у випадку з Еллен імовірність раптової смерті була дуже високою.

— Зазвичай те, що з вами сталося, називають безпліддям, місіс Франклін, — сказав лікар, коли повідомляв погані новини, — але, що стосується вас, правильніше було б назвати благословенням. Вагітність дає навантаження на серце, а через хворобу, яку в дитинстві вам неправильно лікували, воно у вас не дуже сильне. Якби так сталося, що ви завагітніли, довелось би провести останні чотири місяці терміну в ліжку, і навіть тоді наслідки були б небезпечними.

Вона не була вагітною, коли ми вирушили в подорож, і під час останнього обстеження з нею все було гаразд. Підйом на крейсерську висоту пройшов доволі жорстко… і здавалося, що вона не дихає.

Потім вона розплющила очі. Я відкинувся назад у своєму кріслі біля проходу, випускаючи довгий, тремтячий видих.

Вона збентежено дивилася на мене.

— Щось не так?

— Усе добре. Просто те, як ти спала. Більше нічого.

Вона витерла щоку.

— Боже правий, я що, пускала слину?

— Ні, — засміявся я. — Але на якусь мить ти здавалася… ну, мертвою.

Вона теж засміялася.

— Якби я таки померла, то ти б, припускаю, відправив моє тіло назад у Нью-Йорк, а сам втюхався б у якусь Багаму-маму.

— Я все одно взяв би тебе з собою.

— Що?

— Бо я б не прийняв цього. У жодному разі.

— За кілька днів тобі довелося б. Я вся засмерділася б.

Вона посміхалась. Вона гадала, що то все ще гра, бо вона ще по-справжньому не збагнула, про що говорив їй лікар того дня. Вона, як то кажуть, не брала це близько до серця. І вона не знала, як виглядала, коли сонце світило на її білі, мов сніг, щоки, на розмазану туш та відвислу щелепу. Але я бачив і прийняв це близько до серця. Вона була моїм серцем, і я оберігав те, що було в ньому. Ніхто не забере це в мене.

— Ні, — сказав я. — Я б зберіг тебе живою.

— Справді? Як? Некромантія?

— Відмовляючись здаватися і використовуючи найціннішу рису спеца з реклами.

— А це у нас, містере Фаспрін?…

— Уява. Тепер ми можемо поговорити про щось приємніше?

Дзвінок, на який я чекав, пролунав близько третьої тридцять. Це був не Карло. Телефонував Берк Остроу, комендант нашого будинку. Він хотів знати, коли я прийду додому, оскільки щур, який так усім смердів, був не у квартирі 5-С, а в сусідній, тобто нашій квартирі. Остроу сказав, що дезінсектори повинні піти о четвертій, щоб устигнути на інший об’єкт, але це не має значення. Має значення те, що ж там не так, і, до речі, Карло каже, що вже з тиждень ніхто не бачив вашої дружини. Тільки вас і собаку.

Я розповідаю про відсутність у мене нюху та бронхіт Еллен. У її теперішньому стані, говорю я, вона не знатиме, що штори горять, аж доки не спрацює пожежна сигналізація. Я упевнений, що Леді відчуває сморід, продовжую я, але, можливо, для собаки здохлий щур пахне як «Шанель № 5».

— Я все розумію, містере