Читати книгу - "Корделія, Rin Voarg"

— Робота нікуди не зникне. Чи ти не хочеш знати, що сталося з Офелією?

Вельмор зітхнув, закрив двері на ключ і пішов слідом за мною.

Магазин «у Офелії» виглядав тихим і занедбаним. На вітрині запилючилися намиста, а на порозі стояв горщик із засохлим лавром.

— Щось тут не так, — тихо сказала я, вдивляючись у темні вікна.

— Це м’яко сказано, — буркнув Вельмор, насупивши брови. Його темно-карі очі були повні тривоги. — Схоже, що тут нікого не було вже кілька днів.

— У Аларії збігів не буває, — сказала я, і він мовчки кивнув.

— Що будемо робити? — запитав він після паузи.

— У нас є вибір? — я знизала плечима. — Двері замкнені. Доведеться лізти через вікно.

— Це виглядає як злочин, — буркнув він.

— Вельмор, ти ж чаклун. Тоді роби щось! Відкрий двері магією! — наполягала я.

— Я майстер, — пробурмотів він, червоніючи. — Я можу керувати вітром, але відчиняти замки — це не моє.

— Тоді знеси їх вітром! — сказала я, намагаючись не розсміятися.

— Це точно виглядатиме як злочин, — знову заперечив він, але тепер уже більш впевнено.

— Ох, добре, — сказала я, закочуючи очі. — Тоді просто заліземо через вікно.

Вельмор тільки зітхнув і подивився на мене, як на людину, яка завжди має сумнівні ідеї, але чомусь вони працюють. Він нервово озирнувся, обмацуючи поглядом кожен куток вулиці, ніби боявся, що нас помітять. Потім, зрозумівши, що навколо нікого немає, ствердно кивнув.

— Тільки тихо, — прошепотів чаклун, ніби це могло зробити нас менш помітними.

Ми обійшли магазин Офелії й зупинилися біля вікна. Воно було невелике, але достатньо широке, щоб через нього можна було пролізти. Я обвела поглядом заднє подвір’я й знайшла великий камінь, яким збиралася розбити скло.

— От і добре, — сказала я, тягнучи камінь ближче до вікна.

Але, перш ніж я встигла підійти, Вельмор спокійно нахилився, перевірив ручку вікна й легко його відчинив.

— Воно не зачинене, — сказав він, намагаючись не посміхнутися, коли побачив мій здивований погляд.

— Ну, звісно, — я закотила очі й кинула камінь. — Підсади мене, — сказала я, підходячи до вікна.

Вельмор нахилився, зчепивши руки для опори, і я вперлася ногою, щоб піднятися. Його долоні були міцними, але дбайливими, і я встигла подумати, що, якби він працював не у Кассандра, то міг би стати гідним акробатом.

— Ніби народжений для цієї роботи, — сказала я, закидаючи ногу через підвіконня.

— Радий, що хоч хтось у цьому бачить моє покликання, — саркастично відповів він, легко підсаджуючи мене.

Я залізла всередину й подивилася навколо. Приміщення магазину Офелії було таким самим яскравим і хаотичним, як і вона сама. У повітрі стояв насичений аромат парфумів, квітів і ледве відчутний запах кориці. Полиці були заповнені різнокольоровими флаконами з написами, які швидко запаморочили мені голову: “Парфум юності”, “Парфум від самотності”, “Запах щастя”.

— У неї завжди був особливий підхід до маркетингу, — пробурмотіла я, обережно торкаючись одного з флаконів.

— Так, — відповів Вельмор, перелазячи через підвіконня. Його погляд був настороженим, коли він почав оглядати крамницю.

Я шукала щось підозріле на полицях, але лише натрапляла на ще дивніші парфуми, а Вельмор прискіпливо вивчав стелажі з капелюшками і рукавичками. Кожен з нас виглядав так, ніби намагався знайти магічну голку в магічному сіні.

Я наблизилася до невеликого столу в кутку й побачила фіолетову коробку, яка відразу привернула мою увагу. У коробці лежали дивні квіти з майже чорними пелюстками, що переливалися синюватим блиском. Вони виглядали настільки штучно, що я подумала, ніби це декор.

— Глянь на це, — покликала я Вельмора, вказуючи на коробку.

Він підійшов ближче, його обличчя стало серйозним. Нахилившись над квітами, він зсунув брови й повільно вдихнув.

— Щось занадто темне, навіть для квітів, — сказав він. У його голосі чувся неспокій.

— Темне? Наче просто квіти, — я не змогла приховати скепсису.

— Чорні квіти не з’являються самі по собі, — пояснив він. — Їх створюють магічно, і зазвичай вони використовуються в небезпечних зіллях.

— Думаєш, це якась отрута? — я відчула, як у мені прокидається тривога.

— Можливо, — відповів він. — Але якщо це так, то чому вони просто лежать тут?

Я замислилася. Не хотіла висловлювати свої підозри на рахунок Офелії.

— Думаю, це запитання для Кассандра, — нарешті сказала я, закриваючи коробку. — Він точно зможе розпізнати, що це.

— Сподіваюся, тут більше немає нічого зловіщого. — Вельмор кинув короткий погляд на полиці.

— Що ж, ходімо, — я подивилася на вікно. — Нам треба забиратися, поки нас не зловили на крадіжці.

— Не хвилюйся, я скажу, що це була твоя ідея, — усміхнувся Вельмор.