Читати книгу - "Корделія, Rin Voarg"

Підозри — це насіння, яке проростає там,

де бракує довіри.

Та чи завжди вони приносять істину?

Теплий осінній ранок змінився похмурим днем. Небо над Ральтеном затяглося густими сірими хмарами, а вітер грався з ледь пожовклим листям, крутячи його над вузькими вуличками. Я стояла біля вітрини «Котельні», пильно дивлячись на зачинені двері. Табличка «Закрито» висіла нерівно, ніби її чіпляли поспіхом, і цей маленький безлад додавав тривоги.

Останнім часом Ральтен охопило занепокоєння. Вулицями лунав шепіт стривожених жителів. Одні казали, що містом шириться невідома хвороба, інші підозрювали щось зловісніше. Але думка про те, що хтось міг хотіти нашкодити місіс Найтвілл, здавалася мені абсурдною. Вона була душею міста, і всі жителі її обожнювали.

Вчора я заходила до «Котельні», щоб передати містеру Найтвіллу чергову зміцнювальну настійку. Він тоді запитав мене:

— Корделіє, ти не бачила Офелію? Вона жодного разу не провідала місіс Найтвілл. Вони ж завжди були у чудових стосунках.

Це питання застало мене зненацька. Я справді не бачила Офелію вже давно, фактично з того самого дня, коли занедужала місіс Найтвілл. Це здавалося мені підозрілим, і ця думка не покидала мене відтоді.

***

Я зайшла до крамниці, і дзвіночок видав короткий дзенькіт, сповістивши про мою появу. Вельмор, що стояв за прилавком, підняв голову. Його вираз був напруженим, але в очах блищало щось схоже на збудження.

— У мене є новини, — випалив він, навіть не привітавшись.

Я здивовано підняла брову й подивилася на нього.

— Одна відьма, чию дочку колись забрала Безсердечна, намалювала її портрет, — швидко пояснив він.

— О, зрозуміло, — протягнула я, намагаючись упоратися з напливом думок. — Це ж добре?

— Так, — кивнув Вельмор, і в його голосі прозвучала нотка надії. — Я вже домовився з нею про зустріч.

— І де?

— У Мейнсурі. Це приблизно година їзди від Ральтена, — сказав він.

Моє обличчя одразу осяяла посмішка.

— Коли вирушаємо? Я хочу з тобою.

Вельмор замешкався, помітно вагався, перш ніж відповісти.

— Емм… а як же Кассандр? — обережно запитав він, ледь нахиливши голову.

— А що Кассандр? — відповіла я, відкидаючи це питання з викликом, ніби воно зовсім не мало значення.

Вельмор зітхнув, опустивши плечі.

— Він буде проти.

— А ми йому не скажемо, — впевнено заявила я, схрещуючи руки. У моєму голосі навіть прозвучав відтінок виклику.

Вельмор замислився. Його погляд застиг на підлозі, а пальці ледь помітно перебирали край прилавка, видаючи внутрішню боротьбу.

— Ну, давай, будь ласка, — не витримала я, нахилившись до нього. — Я ж крім Ральтена більше нічого не бачила!

Він підняв очі, у яких читалося вагання.

— Може, зараз не найкращий час?

— А коли тоді буде найкращий час? — запитала я, трохи нахмурившись.

На якусь мить він замовк, наче розмірковував над відповіддю, а потім глибоко зітхнув.

— Добре, я скажу тобі, коли вирушаємо, — нарешті здався він.

— Чудово! — усміхнулася я, відчуваючи, як у грудях розливається приємне хвилювання.

Але як тільки ейфорія від майбутньої поїздки трохи вщухла, у моїй голові знову з’явилася думка, яка не давала спокою.

— До речі, — сказала я, намагаючись звучати невимушено, — коли ти востаннє бачив Офелію?

Брови Вельмора піднялися від здивування.

— Я… ем… давно вже не бачив, — пробурмотів він, явно зніяковівши.

— Здається, востаннє це було якраз тоді, коли занедужала місіс Найтвілл, так? — я прищурилася, дивлячись на нього.

— Мабуть, — відповів він, обережно дивлячись на мене. — А що? Жителі зараз стурбовані, багато хто боїться виходити з дому. Чутки про хворобу швидко поширюються.

— Ніяка хвороба не зупинила б Офелію, — заперечила я, стискуючи кошик із травами. — Ти ж знаєш, що це на неї не схоже.

Вельмор тихо зітхнув, погоджуючись.

— І ще, вона завжди забігала сюди, щоб побачити Кассандра, — додала я, ніби розмірковуючи вголос. — І раптом перестала.

На ці слова Вельмор злегка насупився. Я помітила, як його щелепи стиснулися. Він явно не був у захваті від обговорення уваги Офелії до Кассандра.

— Ходімо, — сказала я раптово, взявши його за руку.

— Куди? — запитав він, трохи обурений.

— Перевіримо магазин Офелії. Треба дізнатися, що з нею.

— Ми ж маємо працювати, — пробурмотів він, але голос його був не таким переконливим. — Кассандр розгнівається.