Читати книгу - "Велика маленька брехня"

— Це не має значення, — сказала Маделін.

— Це все Рената почала, — сказав Ед. — А тоді всі підхопили. Я не бачила. Я не бачила. Ми не знаємо навіть, чи живий той чоловік, чи мертвий, а вже плануємо прикриття! Господи, Рената хоча б знає Бонні?

Маделін подумала, що розуміє, чому Рената сказала те, що сказала. Тому, що Перрі зраджував Селесті, так само як Джіо зраджував Ренаті. Маделін бачила, який вираз обличчя був у Ренати, коли Перрі сказав «Це нічого не значило». У той момент Рената хотіла сама його з балкона скинути. Просто Бонні зробила це першою.

Якби Рената не сказала «Я не бачила, як він упав», мабуть, мозок Маделін не спрацював би достатньо швидко, щоб оцінити можливі наслідки для Бонні, але як тільки вона це вимовила, Маделін подумала про доньку Бонні. Те, як вона кліпала віями, і як ховалася за мамину спідницю. Що цій дитині потрібна була мама.

— У Бонні маленька дитина, — сказала Маделін.

— У Перрі двоє маленьких хлопчиків, то й що? — сказав Ед. Він дивився у порожнечу над ліжком Маделін. У різкому світлі лампочки його обличчя виглядало змученим. Вона могла бачити, яким він буде, як постаріє. — Я просто не знаю, чи зможу з цим жити, Маделін.

Ед першим спустився до Перрі. Саме він побачив понівечене, покалічене тіло того, з ким кілька хвилин тому вони сміялися та розмовляли про гандікап у гольфі. Просити про це в Еда була занадто. Вона це знала.

— Перрі не був хорошою людиною, — сказала Маделін. — То він зробив це із Джейн. Ти зрозумів? Він — батько Зіггі.

— Це не має значення, — сказав Ед.

— Тобі вирішувати, — сказала Маделін. Ед мав рацію. Звісно, він завжди має рацію, але часом неправильні речі — теж правильні.

— Ти думаєш, вона хотіла його вбити?

— Не думаю, — сказав Ед. — Але що з того? Я не суддя і не присяжні. Це не моя справа…

— Думаєш, вона знову це зробить? Думаєш, вона — небезпечна для суспільства?

— Ні, але знову таки — що з того? — він глянув на неї з мукою у погляді. — Я просто не думаю, що зможу свідомо брехати під час допиту в поліції.

— А хіба ти вже не збрехав? — вона знала, що вчора він мав коротку розмову з поліцією, перш ніж приїхати у лікарню, після того, як її забрала одна з трьох швидких, що вишикувалися у «зоні поцілунків» перед школою.

— Не офіційно, — сказав Ед. — Якийсь офіцер щось записав, і я сказав — боги, я навіть не знаю, що саме сказав, бо був п’яний. Бонні я не згадував, це я пам’ятаю. Але я погодився прийти сьогодні о першій до поліцейського відділка та дати офіційні свідчення. Вони запишуть мої слова, Маделін. Там будуть два офіцери, котрі пильно дивитимуться, як я свідомо кажу неправду. І я маю поставити свій підпис під письмовим свідченням. Це робить мене співучасником…

— Всім привіт, — у кімнату завалився Натан із величезним букетом квітів, він широко усміхався, немов телезірка, немов мотиваційний спікер на сцені.

Ед аж підскочив.

— Господи Ісусе, Натане, ти мене до смерті налякав.

— Вибач, друже, — сказав Натан. — Як ти, Медді?

— Добре, — сказала Маделін. Було щось тривожне у тому, що ти лежиш у ліжку, а над тобою нависають твій чоловік і твій колишній чоловік. Дивно. Маделін хотіла, щоб вони обидва забралися геть.

— Тримай! Бідолашна дівчинка! — Натан поклав їй на коліна квіти. — Я чув, що ти трохи часу ходитимеш з милицями.

— Еге ж.

— Абігель сказала, що переїде додому і допомагатиме тобі.

— Ой, — сказала Маделін. — Ой. — Вона перебирала пальцями пелюстки квітів. — Я поговорю про це з нею. Зі мною все буде гаразд. Їй не треба за мною доглядати.

— Ні, але я думаю, що вона просто хоче додому, і шукає приводу.

Маделін із Едом перезирнулися. Ед стенув плечима.

— Я завжди думав, що відчуття новизни мине, — сказав Натан. — Вона скучила за мамою. Ми — не її справжнє життя.

— Добре.

— Мені треба йти, — сказав Ед.

— Ти б міг на хвильку залишитися? — запитав Натан. Його широка позитивна усмішка зникла, і тепер він виглядав як людина, винна в автомобільній аварії. — Я б хотів поговорили з вами обома про… гм… про те, що сталося вчора.

Ед скривився, але взяв найближчий стілець, поставив його поруч зі своїм, жестом запрошуючи Натана присісти.

— Дякую. Дякую, друже, — Натан сів із жалісливим та вдячним виглядом.

Запанувала тривала пауза.

Ед прочистив горло.

— Батько Бонні був дуже агресивний, — сказав Натан без преамбули. — Дуже агресивний і жорстокий. Не думаю, що знаю бодай половину з того, що він робив. Не з Бонні. З її мамою. Але Бонні та її менша сестра все бачили. У них було дуже важке дитинство.

— Не впевнений, що мені треба… — почав Ед.

— Я ніколи не зустрічався з її батьком, — продовжив Натан. — Він помер від серцевого нападу задовго до того, як ми з Бонні познайомилися. В будь-якому разі, Бонні діагностували постравматичний стресовий розлад. Більшу частину часу з нею все гаразд, але їй сняться кошмари, і часом виникають певні… гм… складності.

Він дивився кудись повз Маделін, на стіну над її головою, порожнім поглядом, пригадуючи секрети свого складного, як тепер розуміла Маделін, шлюбу.

— Ти не мусиш нам це розповідати, — сказала Маделін.

— Вона — хороша людина, Медді, — з розпачем сказав Натан. Він не дивився на Еда. Його погляд був прикутий до Маделін. Він звертався до їхньої історії.

До їхніх минулих спогадів та любові, і хоч він її і покинув, зараз він просив її забути все і пригадати ті часи, коли вони були одержимі одне одним, коли вони прокидалися радісно всміхаючись одне одному. Це було божевілля, але вона розуміла, про що він її просить. Він просив двадцятирічну Маделін про послугу.

— Вона — чудесна мама, — сказав Натан. — Найкраща мама. І я можу тобі обіцяти, що вона в жодному разі не хотіла, щоб Перрі впав. Думаю, коли вона побачила, як він ударив Селесту, то…

— Її перемкнуло, — сказала Маделін. Вона бачила, як рука Перрі впевнено і звично описує граційну дугу. Вона чула низький грудний голос Бонні. Вона зрозуміла, що на світі так багато рівнів зла. Маленьке зло, як-от її власні злі слова. Як відмова запросити дитину на день народження. Більше зло — як-от покинути свою дружину з новонародженою дитиною, чи зраджувати дружині з нянькою. А ще було зло, з яким Маделін не стикалася, —