Читати книгу - "Гармонія (2), Анна Стоун"

* * *

Наступні два дні пройшли у муці та сумнівах. Рада так і не вийшла зі своєї кімнати, їжу їй приносили туди. Але дівчина майже її не їла. У неї було тяжко на душі.

Ці два дні вона провела у роздумі. Їй не хотілося нікого бачити, навіть матір. Сльози вже давно висохли, їхнє місце зайняла холодна рішучість.

Одягнувши сукню з гудзиками попереду, дівчина розпустила волосся і, подивившись на себе в дзеркало, заплющила очі. Їй здавалося, що вона йде на ешафот.

Поки вона не встигла передумати, чарівниця пішла швидше до іншої частини замку. Раніше ця дорога була для неї легкою, а зараз кожен крок приносив лише біль, ніби на її ноги вдягнули кайдани.

Дівчина піднялася на поверх, де жив Альбрехт, але його там не застала. Вона була п'яна від вируючих у її голові думок, і не усвідомлювала.

За допомогою слуг Рада відшукала Альбрехта в музичному класі. Він щось писав, сидячи за столом. Біля нього лежала гітара та багато списаних аркушів.

Рада напружилася. Альбрехт підняв голову, помітивши подругу. Дівчина поспішно пройшла до нього і без жодного слова почала розстібати сукню. Альбрехт розгублено відклав олівець.

Він спершу не дуже розумів, що відбувається. Але потім до нього нарешті дійшло. Він згадав, як два дні тому Мерлін напоїв його чимось, і він почав чіплятися до Ради.

"О ні! Я ж не цього хотів!»

Хлопець застиг, не в змозі впоратися з огидою до себе. Кожна його клітина кричала, яке він чудовисько.

Не побачивши якоїсь реакції, Рада продовжила тремтячими пальцями розстібати гудзики. Коли важка сукня впала на підлогу, дівчина залишилася у спідній білизні.

У її очах він побачив стільки приреченості, скільки страху… Чи розуміла вона що робила? Пройшло ще кілька довгих миттєвостей, перш ніж заціпеніння з нього спало.

Мовчки підвівшись, Альбрехт підійшов до неї і нахилившись, підняв сукню через ноги. Від такої реакції плакати їй захотілося сильніше.

- Ти ж сам хотів цього…. – тремтячим голосом промовила вона.

- Ні! - Альбрехт знову одягнув на неї сукню, ставши застібати гудзики.

Альбрехту було соромно за вчинок. Він не хотів її зламати, але це йому, швидше за все, вдалося. Обійнявши за плечі, хлопець посадив її на стілець, а сам сів поруч.

- Рада, пробач мені, якщо зможеш! Я зробив дурість прийшовши до тебе позавчора! Якби не цей напій. – Альбрехт знав, що проблема не лише у ньому. - Я був п'яний і наговорив дурниць! Забудь!

Альбрехт побачив, що плечі її здригнулися, і вона підняла на нього очі.

- Хіба ти цього не хотів? У тебе є шанс помститися мені за те, що я тобі зробила!

- Те, що я закохався в тебе, а ти не змогла відповісти мені взаємністю? Це лише мої проблеми! Рада, адже ми скільки пережили разом, стільки на нашому шляху було перешкод. У мене ніколи не було людини з якою мені було так добре, як із тобою. Мені дуже соромно, вибач…

Рада уважно на нього подивилася, ніби шукала якусь каверзу в його словах.

- Підступу немає! – ніби прочитав її думки Альбрехт. - Так, я люблю тебе, але не так як раніше! Ти мені як сестра!

- Навіщо тобі я? Навколо тебе так багато вродливих дівчат, які будуть раді вийти за тебе заміж! Не говорячи вже про дружбу! – заявила Рада.

- Мені не потрібна наречена! Мені потрібна моя подруга. Де ж та смілива та горда дівчина, яку я зустрів кілька місяців тому? Невже я не можу її повернути назад? – поставив риторичне запитання Альбрехт. – Давай забудемо, те, що було між нами! - хлопець простяг їй руку.

Рада з острахом на неї подивилася. Тінь сумніву все ще залишалася в ній, але щось таки змінилося.

- Я сумувала за тими часами, коли ми були друзями! – тихо сказала вона. - Мені здавалося, що навіть ти не зможеш пробачити те, що я зробила! Я не хочу з тобою сваритися! - дівчина подала йому свою руку, і спочатку нерішуча посмішка ковзнула по її губах.

Альбрехт усміхнувся, затримавши її долоню у своїй. Декілька хвилин він так і сидів. А потім раптом щось згадавши, здригнувся і швидко відсторонився.

- Я тут дещо написав! - Альбрехт схопив зі столу кілька списаних нотами листків. - Мені потрібна твоя допомога! Я тобі заспіваю, а ти скажеш, чого не вистачає!

– Ти написав пісню? - в очах дівчини спалахнуло здивування.

- Це ще напрацювання! – Альбрехт поставив на коліно гітару. - Так що?

- Співай! – Рада посміхнулася, адже його голос завжди був її слабкістю; він викликав у неї стільки емоцій. Альбрехт усміхнувся, ще раз подивившись на ноти.

В душі моїй вогонь, спала́хнув від іскри.

Всі таємниці мої розказує тобі.

Тебе я не згадаю, бо забувать не буду.

Пробач, мене пробач,  ти стала моїм чудом.

Ми, як ті перелітні птахи. Ми, як ті лебеді…Лебеді

Далеко ми від землі, не радісні, не сумні...