Читати книгу - "Розгін, Крістофер Джон Сенс"

— Я отримав листа з дому, — сказав я йому. — Боюсь, урожай був поганий. Твій батько каже, що сподівається на закриття монастирів і що це додасть роботи Палаті.

Марк не відповів, лише глянув на мене холодним, нещасним поглядом.

— Я йду до абата, — сказав я йому. — Поки що залишайся тут.

Абат Фабіан сидів навпроти пріора за його столом. Вони мали такий вигляд, наче обговорювали щось уже довший час. Обличчя абата Фабіана було виснажене як ніколи; а обличчя пріора Мортимуса почервоніло від гніву. Вони обоє підвелися, коли я увійшов.

— Комісаре Шардлейку, сер, раді вашому поверненню, — сказав абат. — Чи була ваша подорож успішною?

— Тією мірою, що лорда Кромвеля не цікавлять листи, які міг надіслати Джером. Але я чув, що цей негідник утік.

— Я перевернув цілий монастир, шукаючи старого виродка, — сказав пріор Мортимус. — Не знаю, у яку діру він заліз, однак перелізти через стіну чи пройти повз Баґґе не міг. Він десь тут.

— Цікаво, що в нього на думці.

Абат похитав головою.

— Саме це ми обговорювали, сер. Можливо, він чекає нагоди, щоб утекти. Брат Ґай переконаний, що за станом здоров’я він не протримається довго на морозі, без їжі.

— А може, він чекає нагоди, щоб заподіяти комусь біду. Мені, наприклад.

— Молюся, щоб цього не сталося, — мовив абат.

— Я сказав Баґґе, що ніхто не має права залишати територію монастиря без мого дозволу найближчий день чи два. Подбайте, щоб сповістили всіх братів.

— Чому, сер?

— Запобіжний захід. Я чув, що з Льюїса дійшли чутки, і всі кажуть, що наступним буде Скарнсі.

— Ви самі мені це говорили, — зітхнувши, сказав абат.

Я схилив голову.

— З моїх розмов із лордом Кромвелем я зрозумів, що тепер немає нічого певного. Можливо, я поспішив.

Мене вкололо відчуття провини через брехню. Але це була необхідність. Я не хотів, щоб страх підштовхнув когось до необачної дії. Обличчя абата Фабіана засяяло, а в очах пріора зблиснула іскра надії.

— Тоді нас не закриють? — запитав абат. — Є надія?

— Скажімо так: розмови про розгін передчасні і їх слід уникати.

Абат нетерпляче нахилився вперед.

— Можливо, за вечерею мені варто звернутися до монахів. Вона почнеться за пів години. Я міг би сказати… що немає планів нас закривати? Це була б гарна ідея.

— Варто підготуватися з промовою, — сказав пріор.

— Так, звісно.

Абат потягнувся за пером і папером. Мої очі були прикуті до монастирської печатки, яка все ще лежала біля його ліктя.

— Скажіть мені, мілорде, чи зазвичай ви тримаєте двері цієї кімнати незамкненими?

Він підвів очі, здивований.

— Так.

— Хіба це мудро? Чи не міг хтось увійти сюди непоміченим і поставити печатку монастиря на будь-якому документі?

Він витріщився на мене, не розуміючи.

— Але тут завжди присутні служки. Нікому не дозволено просто заходити.

— Нікому?

— Нікому, крім монахів-старійшин.

— Звичайно. Тоді я покину вас. До вечері.

Я знову спостерігав, як монахи заходять до трапезної. І пригадав свій перший вечір; Саймон Велплей у гостроверхому ковпаку стоїть біля вікна й тремтить, а надворі падає сніг. Сьогодні ввечері крізь те вікно я бачив, як вода скрапує з крихітних бурульок, чорні плями в снігу, що тане, де рівчачки перетворюються на крихітні струмочки.

Сідаючи на свої місця за столами, монахи здавалися замкнутими, зсутуленими у своїх габітах. Вони кидали тривожні, ворожі погляди туди, де біля великої різьбленої катедри стояв я поруч з абатом. Коли Марк проходив повз мене до свого місця за столом, я схопив його за руку.

— Абат збирається виголосити промову про те, що король не братиме Скарнсі, — прошепотів я. — Це важливо. Тут є птах, якого я не хочу сполошити з його куща. Поки що ні.

— Я втомився від цього, — пробурмотів він.

Марк відмахнувся від моєї руки і сів за стіл. Мої щоки спалахнули від його відвертого хамства. Абат Фабіан перетасував свої нотатки, а тоді з новим блиском на розпашілих щоках розповів братії, що чутки про те, що всі монастирі будуть закриватися, не підтвердилися. Сам лорд Кромвель сказав, що поки що немає планів вимагати від Скарнсі капітуляції, незважаючи на жорстокі вбивства, які досі розслідують. Він додав, що ніхто не може виходити за межі монастиря.

Реакція серед монахів була різною. Дехто, особливо старші, полегшено зітхнув і всміхнувся. Інші ще більше засумнівалися. Я окинув поглядом стіл старійшин. Молодші, брат Джуд і брат Г’ю, заспокоїлися, і я побачив надію на обличчі пріора Мортимуса. Проте брат Ґай ледь похитав головою, а брат Едвіг лише насупився.

Слуги принесли страви: густий овочевий суп, потім тушковану баранину із зеленню. Я уважно спостерігав, щоб мені зачерпували зі спільної миски і щоб ніхто не міг нічого досипати до страв, які передавали вздовж столу. Коли ми почали їсти, пріор Мортимус, який уже перехилив два кухлі вина, звернувся до абата.

— Тепер ми в безпеці, мілорде, нам слід подумати про призначення нового ключара.

— Фу, Мортимусе, бідолашного Ґабріеля поховали тільки три дні тому.

— Але треба жити далі. Хтось мусить домовлятися зі скарбником про ремонт церкви, еге ж, брате Едвігу?

Він схилив свою срібну чашу до скарбника, який усе ще дивився насуплено.

— П-поки що буде призначено когось розумнішого, ніж Ґ-Ґабріель, хто зрозуміє, що ми не можемо дозволити собі велику п-програму.

Пріор Мортимус повернувся до мене.

— Коли справа доходить до грошей, наш скарбник — найзамкнутіша людина в Англії. Хоча я так і не зрозумів, Едвігу, чому ви так протестували проти будівельних риштувань для ремонту. Неможливо виконати належно роботу, використовуючи лише мотузки і шківи.

Скарбник почервонів, опинившись у центрі уваги.

— Г-гаразд. Я погоджуюся, що вам знадобляться будівельні риштування, щоб виконати цю р-роботу.

Абат засміявся.

— Брате, ви іноді сперечалися про це з Ґабріелем. Навіть коли він сказав, що люди можуть загинути, ви не поступилися. Що на вас найшло?

— Це було п-п-предметом переговорів.

Скарбник опустив очі, насуплено дивлячись у тарілку. Пріор випив ще один кухоль міцного вина і повернув до мене почервоніле обличчя.

— Ви не чули історії про Едвіга і кров’янку, комісаре.

Він говорив голосно, і монахи за довгим столом захихотіли. Опущене обличчя брата Едвіга побагровіло.

— Повідайте, Мортимусе, — поблажливо сказав абат. — Милосердя між братами.

— Але ж це історія про милосердя! Два роки тому настав День милостині, і ми не мали м’яса, щоб роздати бідним біля воріт. Для цього нам довелося б зарізати свиню, а брат Едвіг на це не погоджувався. Тоді