Читати книгу - "Розгін, Крістофер Джон Сенс"

якраз прийшов брат Ґай. Він спустив кров кільком монахам і зібрав її, щоб згодом удобрити свій сад. Кажуть, що Едвіг запропонував узяти трохи тієї крові, змішати з борошном і зробити пудинги з кров’ю, щоб роздати пожертвування; бідні ніколи не дізнаються, що це не свиняча кров. Усе для того, щоб заощадити на свині!

Він весело засміявся.

— Ця оповідь неправдива, — сказав брат Ґай. — Я багато разів це казав людям.

Я глянув на брата Едвіга. Він перестав їсти і сидів, згорбившись над тарілкою, міцно стискаючи ложку. Раптом він кинув її з брязкотом і зірвався на ноги, темні очі палали на його червоному обличчі.

— Дурні! — закричав він. — Дýрні-богохульники! Єдина кров, яка мусить важити для вас, — це кров нашого Спасителя, Ісуса Христа, яку ми п’ємо на кожній месі, коли вино преображається! Та кров, яка тримає увесь цей світ! — Він стиснув пухкі кулаки, обличчя сповнене емоцій, заїкання зникло.

— Дурні, мес уже більше не буде. Чому ви хапаєтеся за соломинку? Як ви можете вірити цій брехні про те, що Скарнсі в безпеці, коли чуєте, що відбувається по всій землі? Дурні! Дурні! Король усіх вас знищить!

Він вдарив кулаками по столу, тоді розвернувся і вийшов із трапезної. Він грюкнув дверима, залишивши мертву тишу. Я зробив глибокий вдих.

— Пріоре Мортимусе, я називаю це зрадою. Будь ласка, візьміть із собою кількох служок і помістіть брата Едвіга під варту.

Пріор мав переляканий вигляд.

— Але, сер, він нічого не сказав проти верховенства короля.

Марк різко нахилився вперед.

— Правда, сер, ці слова не є зрадою?

— Робіть, як наказую. — Я вперся поглядом в абата Фабіана. — Зробіть це, Мортимусе, заради всього святого.

Пріор стиснув губи, але підвівся з-за столу і вийшов. Якусь мить я сидів, схилившись у задумі, усвідомлюючи, що всі очі дивляться на мене, а потім підвівся і попрямував до виходу, рукою показавши Марку йти слідом за мною. Я дійшов до дверей трапезної і якраз побачив, як пріор веде групу служок із факелами — з кухні до рахівничої контори.

Раптом хтось торкнувся моєї руки. Я обернувся. Це був Баґґе, його обличчя було зосереджене.

— Комісаре, посланець прибув.

— Що?

— Вершник із Лондона, він тут. Я ще ніколи не бачив людини, аж так заляпаної болотом.

Я трохи постояв, дивлячись, як пріор Мортимус стукає у двері рахівничої контори. Я не міг вирішити: слідувати за ним чи йти до посланця. Раптом відчув, як у голові запаморочилося, маленькі цяточки затанцювали перед очима. Я глибоко вдихнув і повернувся до Баґґе, який зацікавлено дивився на мене.

— Ходімо, — сказав я і пішов назад до вартівні.

Розділ тридцять перший

Посланець сидів, гріючись біля вогню, у будиночку Баґґе. Незважаючи на болото, що обліпило його з голови до ніг, я впізнав у ньому молодого чоловіка, який доставляв листи в кабінет Кромвеля. Значить, головний вікарій уже знає, що сказав тюремник.

Він підвівся, трохи похитуючись від перевтоми, і вклонився.

— Мілорде Шардлейку?

Я кивнув, надто напружений, щоб говорити.

— Маю передати це вам особисто.

Він простягнув мені лист із печаткою Тауера. Я повернувся спиною до нього та Баґґе, зламав печатку і прочитав три рядки всередині. Усе так, як і думав. Я напустив на обличчя спокійного виразу, повернувшись до Баґґе, який пильно роздивлявся мене. Посланець різко опустився біля вогнища.

— Брате воротарю, — сказав я, — цей чоловік довго скакав у сідлі. Подбайте, щоб у нього була кімната з гарним вогнищем на ніч і харчі, якщо він їх потребуватиме. — Я повернувся до посланця. — Як ви називаєтеся?

— Генфолд, сер.

— Можливо, завтра вранці вам доведеться відвезти ще одне повідомлення. На добраніч. Ви молодець, що прискакали так швидко.

Я вийшов із вартівні, зім’явши папір у кишені, і поквапом покрокував назад через двір. Тепер я знав, що мені робити, але на серці ще ніколи не було так важко.

Раптом зупинився. Щось. Кутиком ока вловив якийсь рух. Я так швидко розвернувся, що ледь не впав у сльоту, втративши рівновагу. Я був упевнений, що це щось біля прибудови до кузні, проте зараз нічого не бачив.

— Хто там? — різко гукнув я.

Жодної відповіді не було, жодного звуку, крім рівномірного скрапування талого снігу з дахів. Туман густішав. Він звивався довкола будинків, розмиваючи їхні обриси, й оточував тьмяне жовте сяйво з вікон ореолом. Прислухаючись до будь-якого звуку, я пішов до лазарету.

Ліжко брата Павла було розстелене, поруч у кріслі сидів сліпий монах, схиливши голову. Товстий монах спав у своєму ліжку. Більше нікого не було. Амбулаторія брата Ґая також була порожня; усі монахи напевно перебували ще в трапезній. Затримання Едвіга, мабуть, спричинило великий переполох.

Я пішов коридором повз свою колишню кімнату туди, де була кімната Еліс. Смужка світла від свічки виднілася під дверима. Я постукав і відчинив двері.

Еліс сиділа на висувному ліжку в маленькій кімнаті без вікон, складаючи одяг у шкіряний кошик. Коли вона глянула на мене, у великих блакитних очах я побачив страх. І здавалося, її сильне квадратне обличчя наче обвисло. Я відчув розпачливий смуток.

— Ви збираєтеся в дорогу?

Я був здивований тим, як спокійно прозвучав мій голос, і боявся, що прохриплю.

Вона нічого не сказала, просто сиділа, поклавши руки на ремені кошика.

— Ну, Еліс? — тепер мій голос таки затремтів. — Еліс Ф’ютерер, дівоче прізвище матері якої було Смітон?

Її обличчя спалахнуло, але вона далі мовчала.

— О Еліс, я віддав би праву руку за те, щоб це було неправдою. — Я зробив глибокий вдих. — Еліс Ф’ютерер, мушу заарештувати вас іменем короля за мерзенне вбивство його комісара, Робіна Синґлтона.

Тоді вона заговорила, її голос тремтів від хвилювання.

— Жодного вбивства. Це була розплата. Розплата.

— Вам це так мусить здаватися. Отже, я маю рацію, Марк Смітон був вашим двоюрідним братом?

Вона підвела на мене погляд. Її очі звузилися, ніби вона щось підраховувала. А тоді заговорила виразним тоном тихої люті, такої, яку я сподіваюся ніколи більше не почути з уст жінки.

— Більше, ніж мій двоюрідний брат. Ми були коханцями.

— Що?

— Його батько, брат моєї матері, поїхав шукати щастя до Лондона, коли був молодим. Моя мати ніколи не пробачила йому того, що він покинув сім’ю, але коли чоловік, за якого я мала вийти заміж, помер, я поїхала до Лондона, щоб породичатися, хоч мама намагалася мене зупинити. У Скарнсі не було роботи.

— І вони прийняли вас?

— Джон Смітон і його дружина були дуже добрі. Добрі люди. Вони радо прийняли мене у свій дім