Читати книгу - "Розгін, Крістофер Джон Сенс"

— Я мусив поспішати. — Я провів Канцлера через ворота. — Чи вершник приніс мені повідомлення, Баґґе?

— Ні, сер, нічого не було.

— Прокляття. Я чекаю на чоловіка з Лондона. Якщо він приїде, негайно мене знайдіть. Удень чи вночі.

— Так, сер. Я це зроблю.

— І до мого наступного розпорядження ніхто, маю на увазі ніхто, не повинен покидати територію монастиря. Вам зрозуміло? Якщо хтось захоче вийти, мусите повідомити мені.

Він здивовано глянув на мене.

— Якщо так наказуєте, комісаре.

— Наказую. — Я зробив глибокий вдих. — Які події за останні кілька днів, Баґґе? Усі живі-здорові? Помічник Марк?

— Так, сер. Він у будинку абата. — Баґґе пильно подивився на мене, очі блищали у світлі смолоскипів. — Але інші не сиділи на місці.

— Що ви хочете сказати? Не говоріть загадками, чоловіче.

— Брат Джером. Учора він вийшов зі своєї кімнати. Він зник.

— Тобто він утік?

Баґґе злісно засміявся.

— Він не міг далеко втекти і не пройшов через мої ворота. Ні, він ховається десь на території. Пріор незабаром його відкопає.

— Смерть Божа, його слід було сторожити!

Я стиснув зуби, адже тепер не міг розпитати його про відвідувача Марка Смітона. Усе залежало від посланця.

— Я знаю, сер, але вже нічого не робиться так, як треба. Служка, який доглядав за ним, забув замкнути двері. Розумієте, сер, усі налякані, вбивство брата Ґабріеля стало останньою краплею. І ширяться чутки, що цей монастир закриють.

— Справді?

— Ну, все до цього йде, сер, хіба не так? Усі ці вбивства і чутки про нові монастирі, захоплені королем? Що скажете, сер?

— Божа плоть, Баґґе, ви думаєте, я обговорюватиму з вами політичні справи?

Він дивився, немов покараний.

— Вибачте, сер. Я не хотів бути зухвалим. Але… — він зробив паузу.

— Ну?

— Подейкують, якщо монастирі закриють, монахи отримають пенсії, а служок викинуть на вулицю. Тільки мені майже шістдесят, сер, у мене немає ні сім’ї, ні ремесла, окрім цього. І в Скарнсі роботи немає.

— Я нічого не можу сказати про плітки, Баґґе, — м’якше відповів я. — А ваш помічник тут?

— Девід, сер? Так.

— Тоді попросіть його відвести Канцлера до конюшні, добре? Я зайду до абата.

Я простежив поглядом, як хлопець повів Канцлера через двір, обережно ступаючи крізь сльоту. І пригадав свою розмову з Кромвелем. Баґґе та всіх інших викинуть геть, тягарем на парафію, якщо для них не буде роботи. Я пригадав той день, коли ходив до притулку для бідних, реєстровані жебраки розчищали сніг. Хоч я і недолюблював Баґґе, думка про те, що він, позбавлений своєї звичної влади, працюватиме разом із ними, була мені неприємна. Це вбило б його за пів року.

Від якогось руху я швидко обернувся і схопився за меч Джона Смітона. У тумані виднілася постать, що стояла біля стіни.

— Хто там? — різко вигукнув я.

Брат Ґай ступив уперед, каптур опущений на темне обличчя.

— Комісаре Шардлейку, — сказав він своїм шепелявим акцентом. — Отже, ви повернулись?

— Що ви робите, брате, у темряві?

— Я хотів вийти на свіже повітря. Цілий день я провів зі старим братом Полом. Годину тому він помер.

Він перехрестився.

— Мені шкода.

— Його час настав. Перед смертю він наче повернувся в дитинство. Говорив про громадянські війни минулого століття, Йорк і Ланкастер. Він бачив, як вели вулицями Лондона під час його реставрації старого заслиненого короля Генріха VI.

— Тепер у нас сильний король.

— Ніхто в цьому не сумнівається.

— Я чув, що Джером утік.

— Так, його сторож не замкнув двері. Але Джерома знайдуть, навіть у такому великому місці, як це. Він не в тому стані, щоб могти сховатися. Бідолаха, він слабший, ніж здається, ніч на вулиці не піде йому на користь.

— Він безумний. Він може бути небезпечним.

— Служки зараз не думають про свої обов’язки. Брати теж. Усі хвилюються, що з ними буде далі.

— Чи Еліс у безпеці?

— Так, у безпеці. Ми з нею багато працювали. Зараз погода міняється, усіх лихоманить. Це через ті огидні туманні випари з болота.

— Скажіть мені, брате, ви коли-небудь бували в Толедо?

Він знизав плечима.

— Коли я був дитиною, наша сім’я переїжджала з міста в місто. У Франції ми не мали спокою, доки мені не виповнилося дванадцять. Так, я пригадую, ми якийсь час були в Толедо. Пам’ятаю великий замок, звук ударів по залізу, що долинав немовби з тисячі майстерень.

— Ви колись зустрічали там англійця?

— Англійця? Не пам’ятаю. Не тому, що це не було незвичайним за тих часів, тоді в Іспанії було багато англійців. Зараз їх, звичайно, немає.

— Ні, Іспанія стала нашим ворогом.

Я підступив ближче і зазирнув глибоко в його карі очі, проте вони були незбагненними. Тоді підтягнув свій плащ.

— Зараз я мушу покинути вас, брате.

— Хочете ту саму кімнату в лазареті?

— Побачимо. Але нехай її нагріють. На добраніч.

Я пішов до будинку абата. Проходячи повз господарські будівлі, нервово поглядав на тіні, виглядаючи за білим проблиском картузіанського габіту. Що цього разу хотів зробити Джером?

На мій стукіт вийшов старий служка. Він сказав мені, що абат Фабіан удома, спілкується з пріором, а помічник Марк — у своїй кімнаті. Він повів мене нагору до колишньої кімнати Ґудгепса, її тепер очистили від пляшок і запаху немитого старого. Марк працював за столом, де лежала купа листів. Я помітив, що його волосся відросло; йому доведеться навідатися до перукаря в Лондоні, якщо захоче знову стати модним.

Привітання Марка було коротким, очі холодні й уважні. Я майже не сумнівався, що за останні кілька днів він провів якомога більше часу з Еліс.

— Переглядаєш листування абата?

— Так, сер. Усе така рутина. — Він уважно роздивлявся мене. — Як ваші справи в Лондоні? Щось дізналися про меч?

— Деякі підказки. Я зробив ще кілька запитів і чекаю посланця з Лондона. Принаймні лорд Кромвель, здається, не переймається, що листи від Джерома дійдуть до Сеймурів. Але я чув, що Джером утік.

— Пріор з молодими монахами шукали де тільки можна. Учора я допомагав якийсь час, проте ми не знайшли жодного сліду. Пріор страшенно злий.

— Можу собі уявити. А звідки ці чутки про закриття монастирів?

— Очевидно, у таверні був чоловік із Льюїса, який розповів, що великий монастир розігнали.

— Кромвель сказав, що це мало статися. Мабуть, він посилає агентів по всій країні поширювати новини, щоб налякати інші монастирі. Але чутки — це останнє, що мені зараз потрібне. Мені доведеться заспокоювати абата, змусити його повірити, що Скарнсі має шанс продовжити існування, поки що.

Погляд Марка