Читати книгу - "Лялька, Айрін Сторі Irene Story"

- Як тільки він постукає в двері, ти одразу сховаєшся в ванній кімнаті. Зрозуміла?

- Так, Елено, так. Ми це вже обговорили кільканадцять разів...

Елені було байдуже, що про неї думає Олівія. Скільки треба було все поговорити, стільки вона і повторювала це.

Готельний номер включав в себе одну кімнату, передпокій та санвузол з душовою кабіною. Тож обирати не було з чого.

- Ти думаєш, він буде злитись на мене?

- Ні, що ти. Він був в гніві! Ти взагалі про що думала, Олівіє? Ти зникла майже на двадцять років!

- Я мала це зробити! Ти не розумієш...

- Я б зрозуміла, якщо б ти пояснила. Можливо не одразу зрозуміла б, але все ж таки спробувала.

- Елено, якщо б я тільки могла цього всього не робити... Повір мені - я би не залишила Альдо ніколи.

- От про це ти йому обов’язково і скажеш. Альдо досі місця собі не знаходить через твою «смерть».

Пролунав стук в двері готельного номеру. Елена глибоко вдихнула. Вона одномоментно почала нервувати. З голови вилетіли абсолютно всі слова, що Елена планувала сказати Альдо.

Елена показала помахом руки Олівії, щоб вона ховалась. За пару секунд Рівера залишилась сама в кімнаті. Стук в двері продовжився. Прокурор заплющила очі на мить - і видихнувши, пішла відкривати.

За дверима стояв Альдо Марчена. Елені здалось, що вона тримає в руках пістолет з одним патроном - і не відомо, чи вона вистрілить в Альдо в груди, чи вистрілить собі.

- Привіт?

- Привіт, Альдо. Заходь.

- Ти довго не підходила до дверей. Вже думав, що ти пожартувала, щодо запрошення.

- Ні-ні. Вибач. Вода була ввімкнена – не почула одразу. Як справи?

Коли Елена задала це питання, одразу ж зрозуміла наскільки воно було безглуздим і недоречним. Адже Альдо займався справами сім’ї після смерті батька, а його мати перебувала в слідчому ізоляторі. Але Елена просто не знала, як почати цю непросту розмову.

- Ти не казала, що приїдеш. Не очікував тебе побачити до наступного тижня.

- Знаєш, якось раптово все сталось.

- Ти добре себе почуваєш? Ти якась бліда.

- Все…

Елена хотіла відповісти, як завжди, що в неї все добре. Але це була б брехня. Вона збиралась перегорнути світ Альдо догори дригом – і вона зовсім не відчувала себе добре через це.

- Альдо, послухай. Дещо сталось.

- Щось з мамою?

- Ні. Ні, вона… Це не стосується її. Чи стосується...Але мова не про неї зараз.

- Елено, головне дихай.

Вона і не помітила, як затамувала подих.

Вони сиділи з Альдо один навпроти одного. Елена навіть не могла на нього подивитись нормально. Їй було нелегко. Їй було складно вимовити наступні слова.

- Альдо, я приїхала в Андалусію з однією метою – відвідати могилу Олівії. Як виявилось, вона була і моєю сестрою. Все ж таки батько у нас  спільний.

- Так. Чому ж не сказала? Разом би поїхали. Я там давно не був. Не легко це робити наодинці.

- Я не хотіла турбувати тебе. В тебе і так зараз справ по зав’язок.

- Я би знайшов час.

- Дякую. Але я поїхала сама. І…

- Щось сталось на кладовищі?

- Так, сталось. Ти тільки зрозумій мене правильно. Ти можеш подумати, що я несповна розуму. Чи це посттравматичне…

- Елено, що сталось?

- Там була Олівія.

- Це очевидно. Це ж її могила.

- Ні, ти не зрозумів. Там була Олівія. Твоя сестра. І вона виявилась живою!

- Елено…

Альдо встав зі свого місця. Він дивився на Елену саме так, як і вона говорила до цього – як на божевільну.

- Альдо, я серйозно.

- Олівія померла і крапка. Якщо ти покликала мене, щоб з цього поглузувати – ти обрала не найкращий час і не найкращий привід. Я піду, допоки ми не наговорили один одному дурниць. Ще більших.

Альдо вже майже дійшов до виходу з номеру, коли двері ванної кімнати відчинились, і Олівія вийшла зі свого сховку.

- Привіт, Альдо…