Читати книгу - "Подаруй мені себе, Ксенія Демиденко"

—    Я скоріше тобі, кобелина дурнувата, щось відгризу, ніж аборта робити буду! Особисто ти – на фіг здався!  А от заміж – нада! У дитини, яку між іншим, ти здуру, але все ж робив, має бути батько. Хоча б на папері. Виросте, то я скажу, що був татусь підводником чи космонавтом, але  був. Одружимося, поживемо  трошки і звалиш – не тримаю! Це все не для мене, а для легенди малому.

—    Так би й сказала, що фіктивний шлюб. Це ще нічого так варіант. А шо мені за це буде?- нахабність аж через край переливається, забризкала.

—    Ну, ти  імбецил, Соколовський. Я вітчима просила-молила, щоб нічого тобі не відривав, а ти ще мені умови ставиш? Чеши звідси, поки я не передумала. І це, контракти готуй, я не збираюсь з тобою ділитися мільйонами, -  просто вирішила поглузувати. Соколовський погано доганяє, а почуття гумору десь ззаду замість хвоста теліпається.

—    Якими? Кутузова? Щось я не помічав, що ти мільйонерка…

—    А раптом за цей рік, поки ми  з тобою будемо разом жити, я напишу свій бестселер, як Джоан Роулінг «Гаррі Поттера», і доведеться з тобою баблом ділитися, га? Не пар мені мізки, твій косяк, хоча б участь у виправленні його наслідків прийми!

Соколовський язика проковтнув на декілька хвилин, а потім промимрив:

—    Там це, моя ба хоче бачити наречену. Їй, блін, не показали. Непорядок…

—    І шо прям зараз аудієнція? – злило не по-дитячому. Які на фіг оглядини, коли уже бебік у пузі скоро буде «Хто там?» тарабанити?

—    В принципі, краще сьогодні, бо у неї вихідний. Потім  під графік підлаштуватися складно… - його нахрап починав бісити.

—    А я, Солколовський, якщо ти не вдуплився, на роботі! Зараз! Прикинь, яка печалька?

—    Почекаю! – в дусі «хіба це проблема?»

—    А хто у нас ба? – на всяк випадок цікавлюсь.

—     Світило української хірургії, професор  Анастасія Соколовська –Таранік,- опаньки, а ніхіла бабенція, типу якщо морально не задавить, то заріже? Уже цікаво поглянути на  стрижень сімейки Соколовських. Твою дивізію наліво. Зазвичай, баби чокнуті на своїх онуках. Треба розуміти, варто готуватися до сеансу інквізиції? А з іншого боку, хотіла швидше втекти після екскурсії. Краще нехай Соколовський везе до своєї баби, ніж араб вкраде у Емірати.

—    Ще максимум година, можеш повештатися тут. Я  дзвякну!

—    Ти знаєш мій номер телефону? – очі вирячив, думав, що я інформацію про нього збирала, холмсила потроху.

—    Прикинь! Ярик, вайбер, наша група, там усіхні є телефони. Чи ти видалився? – відкриваю очі на очевидне.

—    Та ні. Поняв! Якось не подумав…

—    Починай вже, блін, думать, а то мозок геть висохне. Мій телефон там теж, у групі, є.

—    Піду поблукаю, тут прикольно,-  і  зник десь у кущах за хатами, а я гордо повернулася  далі проводити  екскурсію, розказуючи про вітряки, про свято Івана Купала, про чарівну квітку, яку молодь вночі шукає. І якщо знайде, то стає шалено багатою. Дивлюсь, екскурсанти миляться  у хащі лізти – поспішаю упередити:

—    Квітку папороті шукають уночі!

—    І хтось знаходив? – спитала Айше.

—    Це легенди. Казочки. Уособлення щастя. У кожного своя квітка! – щось на філософію потягло.

Майстер-клас по виготовленню глечика арабам дуже сподобався, знімали на телефони й щось белькотіли. Остаточно добив гусляр. Він таку тужливу мелодію завів, що  у Айше навіть сльози на очі навернулися. Коли вона щось почала просити у Саїда, той лише відмахнувся й по жестам стало зрозуміло – заборонив.

—    Вона хоче гуслі? – спитала у перекладача. – То давній інструмент. Навряд чи продадуть. То дядьків хліб!

—    Ні, вона хоче тут лишитися жити на деякий час. Займатися збором фольклору слов’ян. Її брат  проти, - люб’язно пояснила мені перекладачка.

—    Чомусь не здивована, - необережно  сказала й укололася об  гострий погляд Саїда.

—    Я не можу залишити сестру в країні, де жінки так розмовляють з чоловіками, - це він мені натякнув на Соколовського. Я, бачте, погано з ним поговорила. Краще йому не знати, як я ще можу поговорити. Це ж я ще дико стримувалася на людях.

Від борщу з пампушками та вареників араби розомліли не на жарт, тому  після корчми ( назвали так невеличкий ресторанчик) я їх прямісінько повела  на поле, де розклався чималий ярмарок. Яких там тільки не було виробів народних умільців: ляльки-мотанки, мальовничі глечики та інший посуд, вишивані сорочки. Пасічники  давали ласувати медом. Я купила великого пряника й утоптала його за милу душу.  По музею ж походила, апетит нагуляла на свіжому повітрі. Потім подумала й ще  чотири штуки купила для  домашніх. А  далі пам'ять підказала – їду в гості, то ще десять купила.

—    Гарний апетит! -  тримаючи у руці булаву з дерева, вінок із штучних волошок та маків, прокоментував мої дії Саїд.

—    Не скаржусь, - спочатку не вдуплилася. Потім перевела погляд на  кульок пряників. – Це  мамі, вітчиму й Нінці. При слові «Нінці» Саїда трохи смикнуло. О дівка запала  чорному в душу, капець! Я зрозуміла, чому Тітов мене сюди послав. Була б Нінка, одними очима мавр дикий зжер би її.

—    Передаси Ніні, будь ласка! – і простіг вінок.

—    Е-е-е, ні, на Купала вінки дівчата у річку кидають, щоб до судженого  привів. У неї одуренний суджений, не передам, - ага, я горда й уперта, усе село проти мене, а я одна й одгризлася.

—    Таня, ти мене обманюєш. Я  відчуваю. Не виходила заміж Ніна, - і свердлить очима. І тут до мене нарешті дійшло – він прагне мене загіпнотизувати. Як підтвердження  тихо пролунало:

—    Я  завжди беру те, що  мені подобається. Це право сильних!

—    Ну то й флаг вам у руки, сильний! Хоругву таку червону, від комуністів залишилася. І не треба мене очами чорними гіпнотизувати. Мене гіпноз не бере. Я сама на кого хоч пристріт наведу – неприємностей  не оберешся. А взагалі, де там ваш перекладач, рухаємося назад, бо екскурсія фініта ля комедія! Про Ніну раджу забути. Одружилася вона з Тітовим Романом Павловичем. І цьому рада безмежно. А вінка Гюльчатай своїй третій чи четвертій одягнете! – дуже я якось осміліла. Треба було бачити фейс того Саїда. Сердито-спантеличений. Ще б чого, не вдалося взяти те, що подобається. І баба нахамила – приниження ще те. Якби міг, закопав би живцем.