Читати книгу - "Я бачу, вас цікавить пітьма"

Зараз вона прокинулася через гуркіт бляшанки, що покотилася підлогою. Надя знайшла їх цілий рятівний ящик. Вона навчилася бити бляшанкою об стіну, аж доки покришка відкривалася настільки, що можна було пити бульйон (Надя подумки казала «супчик»). Першого разу їй здалося, наче наїлася від пуза кількома ковтками. Та кожного наступного разу «супчик» чимраз менше тамував голод. Їй страшенно хотілося дістати те, що бовталося всередині банки, якщо нею потрусити. Та хоч як стукала тими банками об стіни та підлогу, нічого не вдавалося.

Аж ось загриміла бляшанка, і вона прокинулася. У слабкому неясному світінні її очі давно навчилися відрізняти відтінки пітьми, і вона легко могла вирізнити темні рухомі плями щурячих тіл. Дівчинка скочила. Вона ще пам’ятала, як одна вкусила її уві сні, і боялася наближення цих дрібних метушливих тіней. Хоча останнім часом вони майже перестали на неї зважати — щурів дужче цікавили бляшанки, із яких Надя випила «супчик». Вони частенько ганяли їх по підлозі, як ганяють м’яча дворові дітлахи.

От тільки зараз їхня метушня була якась незвична — ціла зграя тіней металися по підлозі, оскаженіло накидаючись на банку.

Плесь! Плесь-плесь! 

Щури давно вже не лякалися її плескання. Вони ще гучніше застукали консервною бляшанкою. До Надиного носика долинув приємний і напрочуд сильний запах «супчику», і дівчинка подумала, що пацюки зуміли відкрити нову непочату банку. І зараз розіллють або вип’ють весь її «супчик». Пронизливо верескнувши, Надя побігла просто в скупчення метушливих тіней. Щури налякано відскакували і знову несамовито кидалися до банки, аж ось Надя пхнула її, кілька тіней кинулися врозтіч, вона вхопила бляшанку і відбігла якнайдалі від пацючого кишла. А ті кинулися до місця, де лежала банка, і почали битися за право вилизувати жирні плями.

Надя обережно обмацала банку. Пальцями відчула гострі, нерівні бляшані краї, що обрамлювали чималу дірку. Таку велику, що Надя змогла запхнути всередину пальчики й витягла запашний соковитий шматок чогось такого неймовірно смачного, аж голова запаморочилася, коли кусник опинився у неї в роті. Вона з’їла половину всього, що там було, і вперше за весь час відчула, що справді наїлася. Поставила решту банки так високо, як тільки змогла, — на приступку над головою, де вона ховала відкриті бляшанки з «супчиком».

Їй знову захотілося спати, і дівчинка вирішила лягти. Тим більше, що півморок знову згустився, перетворившись на повноцінну пітьму — отже, нагорі теж настала ніч.

Але спершу Надя знайшла одну банку з-під «супчику» і поклала простісінько в центр зворохобленого пацючого кишла. Нехай відкриють іще одну…

Надворі остаточно стемніло, і в поліційний відділок уже зазирав низький місяць. Звідкілясь здалеку долинало надсадне гудіння снігозбирача. Субота розмірено сопів, схиливши голову на груди. Гала вчепилася обіруч у чашку з гарячим чаєм і тремтіла всім тілом, наче від холоду.

— Я була вдома, — розповідала вона. — Сьогодні чомусь увесь день звертала увагу на оті малюнки на шпалерах. Пам’ятаєте, ви знайшли за диваном? І раптом згадала, як ми їхали сюди з Харитоном і минали зупинку. Тут, за річкою. Вона ще розфарбована малюнками з мультиків… Тільки потворними. Так от, я раптом абсолютно чітко згадала, що вже була там. Тобто, я знаю, що не була. І що позавчора приїхала сюди вперше в житті. Та однак у моїй голові вже є такий спогад. І зовсім не як дежавю, коли здається, наче все повторюється. Того разу все було інакше: ми їхали вночі, а не вдень, і снігу не було… Може, і не зима була. Я не пам’ятаю коли. Може, зовсім недавно, а може, ні, — Гала раптом узяла його за руку. — Ви мені вірите? От до цього моменту — вірите?

— Вірю, — просто відповів Андрій.

— Добре, — кивнула Гала. — Бо далі буде складніше. Далі я сама не вірю…

Вона замовкла. Ковтнула чаю, здригнулася — гарячий. А очі навіть не змінили виразу. Наче жили окремим життям. Навіть не так — вони жили зараз в іншому часі та місці. І не складно здогадатися, де саме: там, де була розмальована зупинка і ніч, і калюжі, затягнуті кіркою льоду — чи то безсніжної зими, чи то ранньої холодної весни.

— Того разу ми не просто проїхали, — сказала Гала. — Ми спинилися, щоб підібрати якусь дівчинку. Чужу. Абсолютно точно: я тоді вважала, що чужу. Але тієї миті, коли взяла її за руку…

Вона замовкла, намагаючись впоратися з диханням, засопіла, та зрештою не стрималася й заплакала. Він мовчки подав їй серветку.

— Вибачте… — схлипнула Гала. — Ви вважаєте мене божевільною?

— Мене самого тут вважають божевільним, тому… Я не кваплюся з висновками.

— Дякую, — прошепотіла вона самими вустами.

— Ви сказали, що взяли її за руку.

— Узяла. Я взяла за руку геть чужу, незнайому дівчинку. І тієї ж миті вона стала моєю дочкою. Не знаю, як це змалювати. Навіть не стала: тієї миті, як я до неї торкнулася, вона завжди була моєю дочкою. Розумієте? Моєю маленькою Надею, в якої аутизм і затримка розвитку. І наче ми їдемо додому попутками і стоїмо на цій зупинці вже цілу годину. І ось фари, і я голосую…

Вона глибоко й судомно вдихнула, намагаючись впоратися з емоціями.

— У мене в голові троє різних життів, — вела далі Гала, — але всі три — мої. В одному я приїхала сюди позавчора і нікого тут не знаю. І ніяких дітей у мене немає. У другому я приїхала сюди значно раніше… У мене теж не було дітей, і пам’ятаю, мене бісив водій і те, що він збирається когось підібрати дорогою за мої гроші… А в третьому… У третьому житті я живу тут дуже давно. Знаю тут кожного собаку, і кожен собака знає мене. І в цьому третьому житті у мене є дочка. Моє сонечко, моя радість, моя Надійка! І вона… Вона зникла…

Її плечі затремтіли, і Гала зайшлася гіркими беззвучними слізьми.

— Боюсь, я не знаю, як усе це пояснити… — обережно мовив Андрій.

— Не треба! Не треба нічого пояснювати! Просто ви той, хто шукає мою дочку, — а отже, ви мені вірите! Вірите, що вона таки справді зникла!

— Вірю. І вірю навіть, що ми разом її знайдемо.

— Дякую вам! — вона рвучко взяла його за руку і гарячий чай розляпався їй на пальці й на коліно, та вона навіть не зауважила. — Мені більше нічого не потрібно! Просто допоможіть її знайти!

— А ми ж уже з вами зустрічалися, ви пам’ятаєте?

— Так, ви виступали в залі, а я…

Він жестом урвав її:

— Ні-ні, раніше. Ви лежали в лікарні, пам’ятаєте?

— Ні… Я лежала там із Надею?

— Ні, Надя зникла, і ви опинилися в лікарні вже після того — пам’ятаєте, чому?

— Не пам’ятаю нічого такого. Лише те, що прийшла додому, а її немає…

— А далі?

— Нічого… Я плачу, бігаю подвір’ям і гукаю її. А тоді — оце інше життя, й ми їдемо в автобусі… І ви зустрічаєте мене й ведете додому.

— Ясно, — він розчаровано похитав головою.

— Ви знаєте, де її шукати?

Він повагався рівно секунду, стиснувши губи у білу смужку. Згадалися фіолетові синці на витонченій дівочій шиї. У грудях знову скипіла лють —