Читати книгу - "Необхідні речі"

Частина друга. Розпродаж століття

Розділ дванадцятий

1

Понеділок, 14 жовтня, Колумбів день, почався в Касл-Року гарно й спекотно. Мешканці бурчали на спеку, а коли зустрічалися групами – на міській толоці, у Нен, на лавках біля муніципалітету, – то розповідали одне одному, що це неприродно. Мабуть, якось пов’язано зі сраними нафтовими пожежами в Кувейті, розводилися вони, або все через ту діру в озоновому шарі, про яку постійно жвиндять по телевізору. Кілька старожилів заявляли, що ще ніколи о сьомій ранку в другий тиждень жовтня, навіть коли вони були молоді, не було на вулиці сімдесят градусів[88].

Це, звісно, неправда, і більшість (якщо не всі) з них про це знали: кожні два-три роки можна чекати, що бабине літо трохи вийде з-під контролю й буде чотири-п’ять днів, схожих на середину липня. Тоді одного ранку прокинешся з відчуттям нібито літньої прохолоди, а побачиш, що насправді передній газон узявся памороззю і надворі снігопад, що носиться прохолодним повітрям. Усе це вони знали, але як тема розмови погода просто надто гарна, щоб руйнувати її, визнаючи істину. Люди не хочуть сваритися. Сварки, коли погода стає необґрунтовано спекотною, – ідея не з найкращих. Люди в таких випадках стають задиристими, а якщо жителям Касл-Рока потрібен приклад того, що може статись із задиристими людьми, досить лише глянути на перехрестя вулиць Віллоу і Форд.

– З тими двома бабами так сі й мало стати, – висловлювався Ленні Партрідж, найстарший житель і головний пліткар міста, стоячи на сходах кімнатки суду округу, що займала західне крило будівлі муніципалітету. – Обидвоє здурілі, як пара щурів у забитому виходку. Та Коббчиха свого чоловіка заколола, ви чули? – Ленні поправив нагрижник під мішкуватими штанами. – Як свиню зарізала, так-так. Пизнєс! Ну ті баби страшне дурні, нє? – Він повернув погляд у небо й додав: – Коли так жарко, як теперка, то мусе бути яка суперечка. Я вже таке якось бачив. Перве, що шериф Пенґборн мусе зробити, то заставити Генрі Бофорта закрити «Тигр», поки погода сі не зміне.

– Мені таке підходить, діду, – сказав на це Чарлі Фортін. – Я собі можу взяти пива в Гемпгілла на день чи два і дудлити вдома.

Цим він заслужив схвальний сміх із нещільної групки людей навколо Ленні й лютий вискал від самого містера Партріджа. Група розпалася. Більшість цих чоловіків мали роботу, хоч і свято. Уже кілька розхитаних лісовозів, припаркованих перед харчевнею Нен, вирушили на заготівлю лісу у Свідені, Ноддз-Ріджі чи біля Касл-Лейка.

2

Денфорт «Бастер» Кітон сидів у своєму домашньому кабінеті в самих трусах. Труси були вологі. Він не виходив з кімнати від вечора неділі, коли ненадовго відвідав муніципалітет. Там він узяв теку Податкової служби й приніс її додому. Перший виборний Касл-Рока втретє натирав мастилом свій «кольт». Рано чи пізно сьогодні зранку він збирається його зарядити. Після цього вбити свою дружину. Тоді податися в муніципалітет, знайти сучого потроха Ріджвіка (він гадки не мав, що сьогодні в Ріджвіка вихідний) і вбити його. Урешті-решт Кітон планував замкнутися в кабінеті й застрелитися. Кітон вирішив, що єдиний спосіб назавжди втекти від Переслідувачів – це вчинити саме так. Було б по-дурному мислити інакше. Навіть настільна гра, яка магічним чином вибирає переможців на іподромі, не здатна зупинити Їх. О ні. Він зарубав це собі на носі вчора, коли повернувся додому й побачив ті жахливі рожеві листочки, розклеєні по всьому будинку.

Задзвонив телефон на столі. Перелякавшись, Кітон натиснув на гачок «кольта». Сухо клацнуло. Якби пістолет був заряджений, Денфорт пустив би кулю у двері кабінету. Він ухопився за телефон.

– Люди, ви можете хоч на трохи дати мені спокій? – люто гаркнув він.

Спокійний голос, що відповів, одразу змусив його замовкнути. То був голос містера Ґонта, і він полився на порепану душу Кітона, ніби заспокійливий бальзам.

– Вам усміхнулася фортуна з іграшкою, яку я вам продав, містере Кітон?

– Воно спрацювало! – вигукнув Кітон радісним голосом. Він принаймні на мить забув, що планував ретельний ранок убивств і самогубства. – Я зняв на кожному забігу, Богом клянуся!

– Це чудово, – тепло промовив містер Ґонт.

Кітонове обличчя знову спохмурніло. Голос затих до ледь не шепоту.

– Тоді… вчора… коли я повернувся додому…

Він зрозумів, що не може договорити. А за мить, на власний превеликий подив і ще більшу радість, – що йому й не потрібно.

– Ви виявили, що в домі побували Вони? – закінчив за нього містер Ґонт.

– Так! Так! Звідки ви знаєте?

– Вони в цьому місті всюди, – відповів містер Ґонт. – Я вам говорив, коли ми востаннє бачилися, хіба ні?

– Так! І… – Кітон раптом затнувся. Обличчя скривилося в тривозі. – Вони можуть прослуховувати цю лінію, ви ж розумієте, містере Ґонт? Вони можуть просто зараз підслуховувати нашу розмову!

Містер Ґонт залишався незворушним.

– Вони могли б, але ні. Не треба вважати мене наївним, містере Кітон. Я вже стикався з Ними раніше. Не раз і не два.

– Не сумніваюся, – сказав Кітон.

Він помалу усвідомлював, що дика радість, яку він відчував через «Виграшний квиток», – ніщо порівняно з цим, розумінням, що після нібито століть зусиль і темряви він знайшов споріднену душу.

– До мого телефона підключено невеликий електронний пристрій, – продовжив містер Ґонт спокійним, лагідним голосом. – Якщо лінію прослуховують, загоряється маленька лампочка. Я дивлюся на цей пристрій просто зараз, містере Кітон, і він не горить. Він темний, як серця деяких мешканців цього міста.

– Ви ж знаєте, правда? – заговорив Денфорт Кітон палким тремтячим голосом. Він почувався так, наче ось-ось розплачеться.

– Так. І телефоную вам сказати, щоб ви нічого не робили в поспіху, містере Кітон. – Голос був м’який, заколисливий. Слухаючи його, Кітон відчував, що думки несуться кудись геть, ніби гелієва кулька в дитини. – Так Їм буде дуже легко діяти. А ви як думаєте, що станеться, якщо ви раптом помрете?

– Не знаю, – пробурмотів Кітон. Він визирав у вікно порожніми й замріяними очима.

– Та вони собі вечірку влаштують! – неголосно вигукнув містер Ґонт. – Вони всі повпиваються просто в кабінеті шерифа Пенґборна! А після цього сходять на цвинтар «Гоумленд» і помочаться вам на могилу!

– Шерифа Пенґборна? – непевно перепитав Кітон.

– Ви ж не думаєте, що трутневі штибу заступника Ріджвіка дозволять діяти в таких справах без наказу згори, правда?

– Ні, звичайно ж.

Картина почала прояснюватися. Вони, це весь час були Вони, болісна чорна хмара навколо нього, і коли намагаєшся вхопити її, пальці проходять крізь порожнечу. Тепер він принаймні почав розуміти, що в Них є обличчя й імена. Можливо, вони навіть уразливі. Це дуже полегшило його стан.

– Пенґборн, Фуллертон, Семюелс, місіс Вільямс, ваша ж дружина. Усі вони в