Читати книгу - "Необхідні речі"

цьому замішані, містере Кітон, але я підозрюю – так, і маю на це вагомі причини, – що шериф Пенґборн у них призвідник. Якщо так, він би нетямився з радості, якби ви вбили одного чи парочку його підлеглих, а тоді й себе прибрали з дороги. А що, я думаю, саме на це він і націлювався від самого початку. Але ви його обведете навкруг пальця, містере Кітон, чи не так?

– Таааак! – люто прошепотів Кітон. – Що потрібно зробити?

– Сьогодні нічого. Працюйте як звично. Сходіть сьогодні на перегони, якщо хочете, і насолодіться новою покупкою. Якщо Вони побачать, що ви й вухом не повели, це виб’є їх із сідла. Це посіє в рядах ворога збентеження й непевність.

– Збентеження й непевність, – повільно повторив Кітон, ніби смакуючи ці слова.

– Так. Я сам планую дещо, і коли настане час, я вас повідомлю.

– Обіцяєте?

– Так, безумовно, містере Кітон. Ви для мене дуже важлива людина. Узагалі не побоюся навіть сказати, що я без вас нічого не зможу.

Містер Ґонт поклав слухавку. Кітон відклав пістолет і набір для чищення зброї. Тоді піднявся нагору, скинув брудний одяг у кошик для білизни, прийняв душ і вдягнувся. Коли він спустився, Міртл спершу зіщулилася від нього, але чоловік ласкаво заговорив до неї й цмокнув у щоку. Міртл потроху розслабилася. Яка б там криза не була, тепер вона, здається, минула.

3

Еверетт Френкель – кремезний рудий чоловік, схожий на ірландця, як саме графство Корк… що й не дивно, позаяк саме з Корка походили предки його матері. Він пропрацював асистентом Рея Ван Еллена протягом чотирьох років, відколи покинув військовий флот. Він прибув у сімейну лікарню Касл-Рока о сьомій сорок п’ять того ранку понеділка, і Ненсі Ремедж, старша медсестра, запитала, чи може він вирушити одразу на ферму Бурґмаєрів. У Гелен Бурґмаєр, здається, вночі трапився епілептичний напад, пояснила вона. Якщо Евереттів діагноз це підтвердить, її потрібно привезти в місто автомобілем, щоб лікар – який невдовзі прибуде – міг оглянути її й вирішити, чи потрібно їй в лікарню для якихось перевірок.

Зазвичай Еверетта зовсім не тішила перспектива одразу ж виїжджати на виклик, особливо так далеко за місто, але в такий незрозуміло спекотний ранок поїздка за місто здавалася як ніколи доречною.

Крім того, була ж іще люлька.

Сівши в «плімут», він одразу відкрив бардачок і дістав її. То була пінкова люлька з глибокою й широкою чашею. Було видно, що її вирізьбив вправний майстер. Пташки, квіти й лоза огортали чашу, яка ніби мінялася залежно від того, під яким кутом дивитися. Еверетт залишив люльку в бардачку не просто тому, що в кабінеті лікаря палити заборонено, але й тому, що йому не подобалася сама думка, що інші на неї дивитимуться (особливо нишпорки, як Ненсі Ремедж). Спочатку їм захочеться дізнатися, де він її дістав. Тоді – скільки заплатив за неї.

А ще багато хто, можливо, дуже хотів би нею заволодіти.

Він закусив мундштук зубами, вкотре захоплюючись, як чудово він там відчувається, як ідеально, на своєму місці. На секунду опустив дзеркало заднього огляду, щоб подивитися на себе, і цілком схвалив побачене. Еверетт подумав, що з люлькою має старший, мудріший, красивіший вигляд. І, затиснувши люльку зубами, трішки припіднявши чашу під правильним, вишуканим кутом, він почувався старшим, мудрішим, красивішим.

Еверетт вирушив по Мейн-стріт, збираючись перетнути Олов’яний міст між містом та околицями, але сповільнився, наблизившись до «Необхідних речей». Зелений навіс притягнув його, ніби рибальський гачок. Раптом здалося дуже важливим – навіть необхідним – зупинитися.

Він припаркувався, почав був вилазити з автомобіля, а тоді згадав, що люлька досі в зубах. Еверетт витягнув її з рота (від чого в серці легенько кольнув смуток) і знову замкнув у бардачку. Цього разу він навіть дістався тротуару, коли повернувся до «плімута» й замкнув усі четверо дверцят. З такою чудовою люлькою краще не ризикувати. Хто завгодно може захотіти таку чарівну люльку. Будь-хто.

Він підійшов до крамниці й розчаровано зупинився. На вітрині висіла табличка.

ЗАЧИНЕНО У ЗВ’ЯЗКУ ЗІ СВЯТКУВАННЯМ ДНЯ КОЛУМБА

– повідомляла вона.

Еверетт уже збирався був повернутися, коли двері відчинилися. На порозі стояв містер Ґонт, бездоганний і сам трохи вишуканий у пісочному піджаку з накладками на ліктях і у вугільно-сірих штанах.

– Заходьте, містере Френкель, – запросив він. – Радий вас бачити.

– Ну, я саме їду за місто по роботі й подумав, що зайду ще раз скажу, наскільки мені подобається люлька. Я завжди саме таку хотів.

Світячись усмішкою, містер Ґонт сказав:

– Я знаю.

– Але я бачу, що у вас зачинено, тому не буду турбувати…

– Для улюблених клієнтів у мене завжди відчинено, містере Френкель, і ви належите до них. На чільному місці, я б сказав. Заходьте.

Ґонт простягнув руку. Еверетт ухилився від жесту. Ліленд Ґонт добродушно засміявся на це й відступив, щоб молодий асистент лікаря міг увійти.

– Мені справді треба поспішати… – почав був Еверетт, але відчув, як ноги самі несуть його вперед, у пітьму крамниці, ніби краще знають, що йому треба.

– Звісно ж треба, – погодився містер Ґонт. – Цілитель має обходити своїх хворих, знімати кайдани слаботи, що зв’язують тіло і… – його усмішка, що піднімала брови й зціплювала тісні зуби, виступила на передній план, – …виганяти демонів, що сковують дух. Я правильно кажу?

– Думаю, так, – сказав на це Еверетт.

Коли містер Ґонт зачинив двері, його вколола якась тривога. Він сподівався, що люлька буде на місці. Вдираються ж люди в чужі автомобілі. Іноді навіть серед білого дня.

– З люлькою все буде гаразд, – заспокоїв містер Ґонт. З кишені він дістав чистий конверт лише з одним словом: «Пупсику». – Пане лікарю, ви ж пам’ятаєте, що обіцяли мені організувати невеликий розіграш?

– Я не лік…

Брови містера Ґонта збилися докупи, від чого Еверетт умить став ані руш. Він на пів кроку відійшов назад.

– Ви пам’ятаєте чи ні? – різко запитав містер Ґонт. – Краще дайте мені відповідь швидко, молодий чоловіче: я вже не такий упевнений стосовно тієї люльки, як мить тому.

– Я пам’ятаю! – вигукнув Еверетт. Голос його був поспішний і стривожений. – Саллі Реткліфф! Логопедка!

Зібганий центр більш-менш єдиної брови містера Ґонта розслабився. Разом із ним розслабився й Еверетт Френкель.

– Саме так. І настав час влаштувати цей невеличкий розіграш. Ось.

Він простягнув конверт. Еверетт узяв його, обережно, щоб не торкатися пальцями містера Ґонта.

– Сьогодні в школі вихідний, але молода міс Реткліфф у себе в кабінеті, оновлює картотеку, – промовив містер Ґонт. – Знаю, вам на ферму Бурґмаєрів не по дорозі…

– Звідки ви стільки знаєте? – зачудованим голосом спитав Еверетт.

Містер Ґонт нетерпляче махнув рукою.

– …але ви можете встигнути, якщо заїдете дорогою назад, правда?

– Напевно…

– А