Читати книгу - "Крижана принцеса"

— Але я однаково не розумію. Чому те, що він наклав на себе руки, гірше за те, що його вбили?

— Ти занадто молодий, щоб це зрозуміти. Зневага до самогубців, як їх називають, досі глибоко сидить у людях тут, на узбережжі. Я не хотіла, щоб вони засуджували мого маленького хлопчика. Про нього й так часто ходили погані плітки.

Голос Вери здавався незворушним. Протягом усіх цих років вона докладала чимало зусиль, щоб захистити свого сина, навіть попри те, що той ніколи не розумів цього. Не дивно, що вона не припинила його захищати й тоді, коли він уже помер.

Вера потягнулася до фотоальбому, що лежав на столі, і розгорнула його так, щоб Патрик теж міг бачити. Судячи з одягу, він міг припустити, що ці світлини зроблені в 1970-х роках. На кожній фотографії Андерс усміхався щиро й безтурботно.

— Дивися, який він гарненький. Мій Андерс.

Вера говорила замріяним голосом і проводила пальцями по кожній світлині.

— Він завжди був добрим хлопчиком. Я ніколи не мала з ним проблем.

Патрик зацікавлено подивився на світлини. Складно було повірити в те, що це була одна й та сама людина, яку він завжди зустрічав п’яною як чіп. На щастя, хлопчик на фотографіях іще не знав, яка доля на нього чекала в майбутньому. Одна зі світлин привернула особливу увагу. Андерс сидів на велосипеді зі спинкою й додатковою опорою, а біля нього стояла струнка світленька дівчинка. Вона злегка всміхалася й сором’язливо дивилася з-під волосся, що спадало на її обличчя.

— Це Алекс?

— Так, — коротко відповіла Вера.

— У дитинстві вони часто гралися разом?

— Не дуже часто. Але іноді бувало. До того ж Алекс та Андерс були однокласниками.

Патрик обережно торкався найболіснішого. З кожним кроком йому здавалося, що він наступає на голки.

— Якщо я не помиляюся, колись їхнім учителем був Нільс Лоренс?

Вера уважно подивилася на нього.

— Можливо. Це було так давно.

— Про Нільса Лоренса часто пліткували, особливо коли він зник.

— У Ф’єлльбацці пліткують про все на світі. Тож не дивно, що про Нільса Лоренса також пускали чутки.

Очевидно, Патрик краяв її серце, але він не міг зупинитися, допоки не дізнається найважливіше:

— Я розмовляв із батьками Алекс, і вони розповіли мені деяку інформацію про Нільса Лоренса. Це стосується також Андерса.

— Невже?

Вера не збиралася спрощувати Патрикові його завдання.

— Нільс Лоренс зґвалтував Алекс, і вони стверджують, що він зробив це і з Андерсом.

Вера з кам’яним обличчям сиділа на стільчику й ані слова не промовила на твердження Патрика, яке той сприймав радше як запитання. Патрик вирішив трохи зачекати, і після кількох хвилин внутрішньої боротьби із самою собою Вера повільно згорнула фотоальбом і підвелася зі стільця.

— Я не хочу говорити про стару історію. Я хочу, щоб ти пішов зараз. Якщо ви захочете звинуватити мене в тому, що я зробила, то знаєте, де мене знайти. Але я не хочу допомагати вам копатися в тому, про що краще забути назавжди.

— Лише одне запитання: чи ви коли-небудь розмовляли з Александрою про це? Як я зрозумів, вона вирішила поділитися тим, що сталося, і цілком очевидно, що говорила про це з тобою.

— Так. Приблизно за тиждень до її смерті я сиділа в її будинку і вислуховувала наївні ідеї про те, що варто позбутися минулого, дістати з шафи старі скелети та прямувати далі. На мою думку, це лише примхи сучасної моди. Сьогодні всі схильні перемивати одне одному кісточки та показувати свої таємниці й гріхи іншим. Але деякі речі мають бути особистими. Я їй про це також сказала. Не знаю, чи почула вона мене, але дуже сподіваюся на це. Інакше я лише дарма насиділа цистит в її неймовірно холодному будинку.

У такий спосіб Вера дала зрозуміти, що розмову закінчено, і покрокувала до вхідних дверей. Вона відімкнула Патрикові двері й сухо попрощалася.

Коли Патрик знову опинився надворі, натягнувши шапку та рукавички, він не знав, з якої ноги почати йти. Він пострибав, щоб зігрітися, і швидкою ходою попрямував до автомобіля.

Вера була дуже складною жінкою, як йому здалося з розмови. Вона належала до зовсім іншого покоління, хоча не поділяла його цінностей та поглядів. Вона все життя забезпечувала себе та сина, і, навіть коли той став дорослим і мусив сам дбати про себе, вона далі тримала його під своєю опікою. Безсумнівно, вона упродовж свого життя була самостійною жінкою, яка справлялася без чоловіка, та водночас Вера не приймала правил, прописаних суспільством як для жінок, так і для чоловіків. Патрик усе одно захоплювався цією жінкою. Вона була сильною. Дуже складною людиною, якій довелося витримати набагато більше, ніж іншим.

Патрик не знав, яке покарання чекає на Веру за те, що вона видала самогубство Андерса за вбивство. Він має передати цю інформацію до поліції, але про те, що буде далі, і гадки не має. Якби він це вирішував, то точно дивився б на це крізь пальці, але зараз не може обіцяти, що так і станеться. Суто за законом її мали б звинуватити в перешкоджанні слідству, але він глибоко сподівався, що цього не станеться. Йому подобалася Вера. Вона була борцем, яких не так багато у світі.

Коли Патрик сів в автомобіль, то побачив сповіщення про голосове повідомлення від Еріки. Вона говорила, що три пані й один дуже-дуже маленький пан сподівалися, що він завітає до них на вечерю. Патрик подивився на годинник. Майже п’ята година. Безсумнівно, уже запізно повертатися на роботу, а вдома йому немає чого робити. Патрик зателефонував Анніці та стисло переповів те, що йому вдалося дізнатися, але без деталей — їх він розповість Мельберґові віч-на-віч. За всяку ціну він хотів уникнути будь-якого непорозуміння, аби Мельберґ знову заради втіхи не влаштував якоїсь театральної вистави.

Поки Патрик їхав до Еріки, його думки повсякчас поверталися до вбивства Алекс. Два вбивства означали б великий шанс того, що вбивця припустився в чомусь помилки. Зараз потрібно було починати все спочатку, і вперше в Патрика промайнула думка, що може трапитися так, що він ніколи не знайде вбивцю Алекс. Це його засмучувало. Йому здавалося, що тепер він знає Алекс краще, ніж будь-хто інший. Те, що він дізнався про її дитинство та