Читати книгу - "Історія цивілізації. Україна. Том 1. Від кіммерійців до Русі (Х ст. до н.е. — ІХ ст.)"

кількість археологічних джерел на кілька порядків вища. Наприклад, станом на початок 90-х років ХХ ст. лише у степу було розкопано понад дві тисячі поховальних комплексів. Враховуючи те, що ареал скіфської військової присутності поширювався далеко за межі степу, а розкопки тривають кожен польовий сезон і по сьогодні, можна твердити, що в наших руках присутній величезний масив матеріалу. До того ж він не обмежується одними лише знахідками озброєння. Археологам вдалося виявити сліди воєнних дій на поселенських пам’ятках, простежити культові практики поводження зі зброєю в поховальному ритуалі, зафіксувати на скелетних рештках сліди травм та професійних деформацій тощо.

Описуючи військове мистецтво скіфів, слід послідовно розкрити це питання на тлі найбільш загальноприйнятної тричленної періодизації скіфської культури.

Військова справа ранніх скіфів

Перші зафіксовані згадки про скіфів пов’язуються із їх вторгненням до Передньої Азії у 70-х роках VII ст. до н. е. У цей час на землях Леванту та Родючого Півмісяця простягалась Ассирійська імперія, що була змушена вести постійну боротьбу за домінування. Зі скупих бюрократичних свідоцтв ми дізнаємось про появу на північних кордонах Ассирії войовничих вершників, що одразу ж почали втручатись у справи імперії. Так, нам відомо про те, що перший вождь скіфів на ім’я Ішпакай у союзі з Мідією, Урарту та Манна втупив у війну проти Ассирії, де й загинув близько 675/674 року.

Проте невдовзі ситуація змінюється. Зберігся письмовий запит ассирійського царя Асархаддона (680–669 рр до н. е.) до оракула бога сонця Шамаша щодо можливості укладання династичного браку зі скіфським вождем Партатуа. І хоча історія й не зберегла свідчень про успішність його намірів, у подальшому скіфи виступають як союзники ассирійців. Уже 673 р. до н. е. вони беруть участь у придушенні повстання мідійців.

Починаючи з середини VII ст. до н. е., у Передній Азії порядкував скіфський вождь Мадій. Як відомо вже зі свідчень Геродота, він прийшов на допомогу ассирійцям тоді, коли їхня столиця Ніневія була в облозі силами мідійців. Саме з ім’ям Мадія пов’язується період володарювання скіфів у регіоні та їхня війна проти кіммерійців у Малій Азії. Але 612 р. до н. е. скіфи, тепер Уже на стороні Мідії та Вавилона, виступили проти свого колишнього союзника і взяли участь у захопленні Ніневії. Після цього вони здійснили низку походів на терени Сирії та Палестини. Геродот згадує, що в цей час вони дійшли до кордонів Єгипту, де єгипетський фараон був змушений відкупитись дарами. Можливо, саме ці події описані у Старому Заповіті в книзі Єремії: «Ось, іде народ з північної країни, і народ великий підводиться від рубежів землі. Тримають у руках лука і списа; вони жорстокі і немилосердні; голос їхній гримкоче, як море, і летять на конях, вишикувані, мов одна людина, щоб стати з тобою на битву, дочко Сіону!» (Єр. 6, 22–23)

З цією ж епопеєю пов’язаний сюжет Геродота про те, як скіфи у сирійському місті Аскалон розграбували храм Афродіти Уранії. Через це розгнівана богиня покарала злочинців та їх нащадків так званою жіночою хворобою. Саме так пізніше пояснювали скіфі присутність у їхньому середовищі енареїв — свого роду євнухів — жерців.

Вочевидь, непостійність північних «варварів» у виборі союзників, та їхня ворожість до місцевого населення призвели до того, що лідійський цар Кіаксар 595 р. до н. е. вдався до рішучих та підступних дій, щоб покінчити зі скіфами. Як оповідає Геродот, він запросив їхніх вождів на бенкет, де й перебив своїх сп’янілих і беззахисних ворогів. Таким чином закінчилася передньоазійська епопея.

Хоча й припускається, що після цих подій частина скіфів продовжила мешкати на Закавказзі, їхні нащадки поступово асимілювались місцевими племенами. Натомість, відлуння цих подій долинуло не лише до степів Північного Кавказу, а й до Північного Причорномор’я. На цих теренах відома низка поховальних пам’яток, які дослідники співвідносять зі скіфами — учасниками воєн із Ассирією та Мідією. Тому ці, здавалося б, далекі події є важливими для розуміння історичних процесів, що відбувались у VII ст. до н. е. на території сучасної України.

Уже на ранньому етапі своєї історії скіфи постають як вершники та лучники. Мобільність та натиск кінноти, яка хоча й не мала на той час ані стремен, ані каркасних сідел, давала їм неабияку перевагу над пішими арміями Сходу. Хоча ми не можемо говорити про те, що скіфи практикували лобове зіткнення, втім кіннота мала значно більшу маневреність, забезпечувала можливість переслідування і, за потреби, стрімкого відступу.

З іншого боку, вплив давньосхідньої цивілізації на скіфське військове мистецтво був без перебільшення величезний. Саме у передньоазійських походах постали спільноти воїнів, які й стали стрижнем скіфської культури. Контакт зі становими державами сприяв розшаруванню «варварського» суспільства. В цей час виділяються військові вожді, кургани яких за поховальним інвентарем та супровідними жертвами значно перевищують могили простих воїнів. Постає традиція вирізнення військової еліти коштовними клейнодами, упроваджується традиція зведення кам’яних стел з ідеалізованим зображенням пращура чи епічного героя. Характерно, що всі відомі знахідки стел втілюють образ дорослого озброєного чоловіка, у деяких випадках із чітко виділеними статевими ознаками.

У цей час дії скіфів засвідчують поведінку, типову для кочовиків. Вони легко укладали угоди, і з такою ж легкістю їх розривали, переходячи на сторону сильнішого союзника. Якщо супротивник мав змогу за допомогою дипломатичних дарів схилити їх на свою сторону, або, навпаки, спонукати відступити від своїх кордонів, вони це залюбки приймали і одразу ж шукали інших жертв. Тому коли ми маємо засвідчені археологічно свідоцтва присутності скіфів і в Передній Азії, і в Українському Лісостепу, стає ясно, що в обох випадках місцевому населенню було непереливки.

Класичним прикладом пам’ятки, загибель якої пов’язується зі скіфами, є фортеця Тейшебаїні (Кармір-Блур) на території сучасної Вірменії. Вважається, що вона була однією із останніх фортець держави Урарту, що зазнала атаки мідійців та скіфів у VII ст. до н. е. Тут було зафіксовано сліди пожарища, скелети жертв та численні наконечники стріл скіфського типу. Можливо, саме за допомогою стріл, нападники підпалили укріплення і користуючись безладом прорвали оборону.

Подібна історія, напевно, трапилася на початку VI ст. до н. е. і з Трахтемирівським городищем на Дніпрі. Тоді це було одне з найбільших укріплень, нескіфського населення Українського Лісостепу. Під час дослідження оборонних споруд тут було виявлено наконечники стріл та кинджал, напевно втрачений у ході атаки кочовиків. На користь цього свідчить і яма з масовим захороненням на території городища. Важливо, що частина наконечників була ушкоджена: деякі мали сплюснуте вістря, деякі злегка оплавлені. Що ж до кинджалу, металографічний аналіз показав, що він походить з кавказьких майстерень.

Продовжуючи низку зруйнованих пам’яток, потрапляємо на територію Центральної Європи. Припускається, що наприкінці VIІ ст. до н. е. окремі скіфські загони закріпились у Трансільванії та Альфельді, звідки завдавали чергових ударів. Серед досліджених пам’яток найбільше вирізняється гальштатське городище Смоленіце-Мольпір на території сучасної Словаччини. Тут знайдено безліч скіфських наконечників стріл, що фіксувались і на валу, і серед зруйнованих жител. Інший приклад — городище лужицької культури Віцина, на півдні Польщі. Археологи виявили на ньому не поховані, але обпалені скелети жінок та дітей, поспіхом захований скарб прикрас та інші сліди загибелі городища. Припускається, що воно було атаковане під час перебудови