Читати книгу - "Часу немає, Рустем Халіл"

була осінь — багата на дощі та ранкові тумани. Гарда прийшов на зустріч, на якій мало визначитися прізвище майбутнього міністра економіки — одна з ключових віх у кар’єрі Антоненка. Перед тим, як зайти в обладнаний кількома ступенями захисту кабінет, Гарда віддав телефон секретареві — так робив кожен учасник тієї наради, разом із чинними тоді президентом і прем’єром. І тільки через кілька годин, вийшовши звідти з вимученою перемогою, Гарда дізнався, що його донька телефонувала кілька разів із лікарні. Це були останні її дзвінки. 

Увечері після похорону Гарда — чорний і змертвілий од горя — стояв біля скляної стіни, за якою байдуже до людських трагедій місто розкидало вогні, мов іскристий дріт. Кого він звинувачував тоді: себе, свого протеже чи саму долю — Антоненко так ніколи й не дізнався. 

— Із самісінького ранку все пішло не так, — сказав Гарда, навіть не думаючи обертатися. — А день мав скластися зовсім інакше. От що буває, коли дозволиш президентові порушити розклад. 

Зараз не до сентиментів, нагадав собі Едем. Ця самотня постать на краю даху планувала вбивство. 

— Президенту не потрібен дозвіл, аби провести день так, як він хоче, — відповів він. — Тим більше дозвіл людини, яка приховує від нього правду. 

Може, Гарда тому й зустрічається з ним на краю даху, — подумав Едем, — щоб нагадати йому про той трагічний день і ослабити натиск президента? 

— Що таке правда? — запитав Гарда, й сам же відповів: — Це найбільш ходовий ліцензійний товар епохи постправди. 

Він махнув рукою охоронцям, даючи зрозуміти, що бажає залишитися наодинці з президентом. Старший групи кивнув, приймаючи наказ. І хоча такі вказівки голови адміністрації були достатньо звичними, щоб вимагати підтвердження президента, між лопатками в Едема заструменів холод. Коли останній охоронець зачинив за собою двері, Едем стиснув ціпок і намацав уламок дзеркала в кишені. 

— Правда одна, — сказав він. — Ви намагалися вбити людину, яка колись була для мене дорогою. І заради чого? Заради того, щоб підстрахуватися? Він не збирався мене шантажувати, не збирався комусь розказувати про наші стосунки. Жодної загрози. Але для вас це не мало значення. Та врешті-решт, моя каденція добігає кінця, що мені тепер втрачати? 

Гарда хрипко засміявся, і чари розсіялися — він уже нічим не нагадував убитого горем батька, який колись дивився з величезного вікна на ще більш холодне місто. 

— Якби було що втрачати, це могло б частково виправдати жертву? — він похитав головою, мов учитель, якому соромно за витівки учня. 

Неподалік у небі гуркотів гвинтокрил, блимаючи навігаційними вогнями. Гарда провів його поглядом, а потім побачив під ногами загублену кимось монету. У місячному сяйві блиснув профіль Ярослава Мудрого. Гарда підняв її над собою, розглядаючи, наче якусь дивину. 

Це ж не моя проблема, нагадав собі Едем. До півночі зоставалося небагато. Він може піти звідси і на самоті спланувати завтрашній день, а Антоненко хай завтра самостійно розбирається з головою своєї адміністрації. Однак щось привело Едема на цей дах, і це ж відчуття не дозволяло йому обірвати розмову на півслові. 

— Люблю тут бувати. Сподіваюся, після того, як цей боягуз Хижняк продав «Трьох китів», нові власники не заперечуватимуть, коли я захочу помилуватися нічним краєвидом із їхнього даху. Часом важливо нагадувати собі, навіщо це все. 

— Що — навіщо? 

Григорій Гарда підняв руку, вказуючи на розкинуте внизу місто. 

— Погляньте. Що ви бачите перед собою? Заповнений туристами Хрещатик. По бруківці Шовковичної повзуть автомобілі. Мовчить брила «Олімпійського», готуючись до завтрашнього дня. Військовий гвинтокрил пролетів над нами. Люди в десятках ресторанчиків унизу їдять стейки і п’ють вино. А ми тут, зверху, ми — архітектори цього всього. 

Гарда недбало пожбурив із даху знайдену монету. 

— Хтось уважає, що влада — це повага, покора, гроші й жінки. Звісно. Зокрема. Але не це головне, — продовжив він. — Влада — це архітектура. Ось що вабить найдужче. Ось найсильніший наркотик із усіх. Ми в центрі тисячі процесів одночасно. Усе довкола перетворюється на цеглинки, з яких ми можемо будувати власний світ. Захочемо — і на паркінгах не зостанеться дорогих машин, або навпаки — ресторанів із вином і м’ясом стане більше, бо більше людей зможуть це дозволити собі. Захочемо — і військові вертольоти перестануть літати в госпіталь поруч із нами, або навпаки — заповнять небо. Захочемо — «Олімпійський» прийме фінал Ліги чемпіонів, або навпаки — спустіє й розвалиться. Від нас залежить, будуть на Хрещатику натовпи туристів із фотоапаратами чи протестанти з вирваною бруківкою. Хіба є щось прекрасніше? І хіба людина при здоровому глузді відмовиться від цієї сили? 

Влада не падає в руки сама — якщо таке й трапляється, люди надто швидко її втрачають. Владу вигризають зубами й вибивають кулаками. За неї доводиться платити, іноді найвищу ціну, — голос Гарди затремтів. — Найчастіше — йти на такі жертви, на які ми б не погодилися, аби знали про них на початку шляху. 

Але ця плата — не єдина причина, чому з владою так важко розлучатися. Дужче ранить інше. Нас полонить картина того світу, який ми поступово створюємо. І, розлучаючись із владою, ми розлучаємося зі світом, який могли б побудувати. Зі світом, який перейде в руки інших і будуватиметься вже за іншими принципами. Ми знаємо наші слабкості, але все ж розуміємо, наскільки ми вправні на своєму місці. А в тих, хто прийде за нами, немає ні необхідного досвіду, ні необхідної фантазії. У їхньому світі нам не хотілося б жити. У їхньому світі нікому б не хотілося жити. Подивіться вниз — бачите цих людей? Ми — їхня остання надія! 

Тому так важливо, щоб ми залишалися на тих місцях, де ми найпотрібніші. Тому так важливо не забувати, що ми ризикуємо не своїми кріслами — ми ризикуємо майбутнім цієї країни, яка в одній руці тримає келих, а в другій — автомат. 

Гарда потрусив кулаками, в одному стискаючи уявний келих, а в другому — зброю. Якби так зробив сам Антоненко, він міг би повести за собою в бій. Але сказане Гардою не змушувало серце битися дужче. 

Здавалося, голова адміністрації виговорив свій місячний словниковий запас. Тільки тепер Едем зрозумів: якби в Гарді була хоч краплина харизми, він міг би стати самодостатнім політиком. Йому ніколи не знадобилося б штурмувати владу з допомогою Антоненка — він зробив би ставку на себе самого й колись таки стати би Президентом. Але якщо навіть такі промови не зворушують, то твій максимум — голова президентської адміністрації. 

Гарда почав ляскати себе по кишенях. Його розхвилювало власне одкровення, і тепер він нагадував професора, який раптом вивів на дошці математичне відкриття й не може повірити, що в його формулу не закралася прикра помилка. 

— Кожен із наших попередників думав, що він — найкращий