Читати книгу - "Часу немає, Рустем Халіл"

Саша відкинувся на подушки і втупився в стелю. — Ти досягнув усього, чого прагнув. Ти отримав найвищий пост у країні й п’ять років їй служив. Ми обоє знаємо, що обратися на другий строк у тебе не вийде. Ти можеш покинути політику й пожити нарешті так, як ти хочеш. Я роками цього чекав. Чекав, поки ти досягнеш, чого хочеш. Тепер я пропоную тобі інше життя. Ти заслужив спокою й особистого щастя. Ми обоє заслужили. 

Скрипнули двері. Увійшла медсестра, з очевидним наміром видворити з палати нав’язливого відвідувача, — але щось її зупинило. Інтуїція підказала, що в палаті розгортається драма, в якій нема місця дрібницям і лікарняним правилам. Вона забрала градусника і, навіть не перевіривши його, мовчки причинила за собою двері. 

— Людина не повинна втікати від своєї природи, Олексо. 

Президент потягнувся до ціпка, але Саша схопив його першим. Кілька секунд тривала їхня мовчазна боротьба. 

— Сашо, вибач, сьогодні я не готовий… 

Саша відпустив ціпка. У його очах помирала віра. 

— Навіщо прийшов тоді? Міг би просто не відповісти на листівку, і нам обом було б легше. 

— Я випадково зустрів твого батька в ліфті. Про яку листівку ти говориш? — та, спитавши це, Едем відразу ж усе зрозумів. Листівка із зображенням моря! Ота, що сьогодні зникла з президентського кабінету… Розсипані пазли почали потроху складатися в малюнок. 

— Чекай, але хіба то було не запрошення на лекцію? 

Авжеж, то було запрошення на лекцію. Він знову знайшов відповідь на запитання, ледве його озвучивши. Іншу листівку навряд чи пропустили б. Посланням було зображення, а не текст! Саша вийняв малюнок із тумбочки й помахав перед гостем — яхта, схожа на «Каліпсо», на тлі скелі. Картинка, яка мала нагадати президентові про щасливі дні його життя — і привести до Саші. Але Гарда втямив, що означає ця листівка — і вкрав її просто зі столу. А коли президент зібрався до лікарні, Гарда спробував не пустити його сюди. Чому останньої миті? Отже, він дізнався від Безликого, що тут лежить Саша. Але до чого тут Безликий?! 

— Чому ти сюди потрапив? — це запитання прозвучало вже не вперше. 

— Ти й сам наче зрозумів, — уперше Саша дивився прямо: очі в очі. — Є такий гріх — спершу я подумав, що це ти дав наказ. 

— Ні, — з жахом заперечив Едем. — Ні. Ні! 

— Бачу, — м’яко сказав Саша. — Хтось із твоїх. Злякався, що я почну говорити — і зруйную твою політичну кар’єру. Ідіоти. Хіба б я міг це зробити? 

Гарда. Жодних сумнівів, це був Григорій Гарда. 

— Тебе хотіли налякати чи вбити? 

— Вантажівка зім’яла мій фольксваген, — Саша повністю відкинув простирадло, демонструючи перебинтовані після операції груди, живіт і сині від уколів руки. — У поліції визнали, що це не випадковість. Пов’язують із моєю волонтерською діяльністю. Охороняють. А ти сам як вважаєш? 

— Я… Я… 

Безликий бачив його поряд із Сашиним батьком, тож розуміє, що вони зустрілися. Біля дверей чергує поліціянт. Але що буде, коли охорону заберуть? 

Саша прочитав його думки. 

— Якщо ти вирішиш лишитися в політиці, — сказав він так само м’яко, — то мені не жити. 

 

Безликий чекав президента на стоянці. Витягнувшись у струну, він із тривогою дивився на те, як Едем в оточенні охорони стрімко наближався до нього, — здавалося, навіть кульгавість не могла вплинути на крейсерську швидкість президента. Але Безликий не рухався з місця. Тепер, коли карти відкриті, треба було з’ясувати, чи склався пасьянс. Від президентського гніву не втечеш, і краще зараз прийняти хвилю, чим тікати, очікуючи, що вона накриє тебе зі спини. 

Вона вдарила в обличчя. 

Безликий, якби й хотів затулитися, не встиг би — настільки стрімко все вийшло. Один із охоронців навіть інстинктивно прихилився, коли Едем втопив кулак в обличчя Безликого. Той гепнув на капот машини й, інстинктивно вхопившись за двірники, вирвав їх. 

Охорона стала кільцем, не намагаючись спинити президента — ні, — аби мінімізувати ризики, що цю сцену побачать сторонні, і на той випадок, якщо Безликий кинеться на президента у відповідь. 

Коли він спромігся встати, його вже не можна було назвати Безликим. Обличчя ожило, наче порожня склянка, яку щойно наповнили чорнилом. Тепер у ньому змішалися страх і лють, виклик і смирення. Безликого гойдало, та все ж він перестав обпиратися на зім’ятий капот, викинув двірники — і витягнувся в струну, готовий підставити ліву щоку. 

Водій постраждалого джипа одразу ж підібрав склоочисники і подумки підраховував нанесену машині шкоду. 

Едемові не хотілося бити двічі. Він уже випустив статичний заряд і тепер потирав забиті пальці. 

— Гарда чекає на вас у «Трьох китах», — Безликий зрозумів, що другого удару не буде. 

«Що він там робить? — ця новина була Едемові неприємна. — Чому саме «Три кити»?» 

Він грізним бовваном навис над Безликим. Той поправив комірець і опустив погляд, як і належить людині, яка хоче зобразити покаяння. Його руки висіли вздовж штанів. 

— Це Гарда наказав? 

Та Безликий мовчав. Едем був певен, що другий удар тут не поможе. Що ж, треба розбиратися з організатором, а не з виконавцем. Треба їхати в «Три кити». 

«Давно там не був», — пробурмотів Едем, сідаючи в машину. 

Безликий залишився на стоянці біля лікарні. Голови він так і не підвів. 

 

 

* * * 

 

Григорій Гарда завмер на краю даху, як чорний істукан, і тільки вітер, ляскаючи полами його піджака, оживляв цю дерев’яну постать. Вогні міста відображалися в його очах, наче язики полум’я. І здавалося, у всьому світі немає зараз нікого самотнішого, ніж він. 

Багато років тому Гарда так само стояв, тільки біля скляної стіни, і дивився на спалахи неону та барвисті рухливі плями машин. Його друг і протеже Антоненко тупцював поряд, не зважуючись ні обійняти Гарду, ні залишити його самого. 

Історія про доньку Гарди була однією з найнеприємніших у житті Антоненка. Вона помирала, коли Гарда був на діловій зустрічі, — так сказав сьогодні антикорупційний прокурор Мостовий, намагаючись уберегти президента від згубного впливу голови його адміністрації. Антоненко добре вмів відганяти неприємні спогади. Та зараз, побачивши задерев’янілу постать на краю даху, Едем таки ступив ногою в баговиння чужої пам’яті — аби зрозуміти, що сталося насправді. 

Тоді теж