Читати книгу - "Тінь, що крадеться, Джонатан Страуд"

вибухів, що освітили все небо аж до обрію, коли над лісами й пагорбами ще курився густий дим. у селі з’явились перші автомобілі. З кожною хвилиною їх наїжджало дедалі більше. Легковики, вантажівки, фургони, повні співробітників ДЕПРІК, агентів «Ротвел» та озброєних полісменів, не гальмуючи мчали через ліс на схід. За ними невдовзі нагодились і репортери, й після їхньої появи ДЕПРІК обгородив село кордоном. Один контрольний пункт влаштували біля містка на західному боці луки, другий — на сході, біля гаю. Виставили охорону, що не пропускала через кордон нікого.

Нас це аж ніяк не засмутило, бо ми так натомились, що не могли вже нікуди йти. Того дня ми проспали до полудня, а тоді посідали в пивничці готелю «Захід сонця», далі від чужих очей.

Раз по раз до пивнички просочувались новини. їх приносили з собою співробітники ДЕПРІК, що заходили підживитись кухлем пива з бутербродом. Денні Скіннер з батьком уважно прислухались до їхніх розмов, а потім ділились почутим з нами, тож загалом ми добре уявляли, що там діялось.

Аварійні команди розбирали уламки дослідницького відділу Інституту Ротвела. Всі руїни було взято під охорону, проте невдовзі стало відомо, що на місці колишнього центрального блоку і в сусідніх ангарах було знайдено зразки «забороненої зброї», яка, радше за все, й спричинила вибухи та пожежу. Ще сенсаційнішою стала новина про те, що сам Стів Ротвел зник невідомо куди. Його, до речі, поки що вважали єдиним загиблим. В околицях відділу інституту вдалося розшукати кількох уцілілих лаборантів, і зараз їх допитувала поліція.

— Скоро вони й нас покличуть на допит, — понуро зауважив Кіпс, сидячи біля каміна. Його черепаше підборіддя ховалося за високим коміром светра. Обличчя набрякло і вкрилось подряпинами. Наші обличчя, гадаю, навряд чи мали кращий вигляд. Усі ми скидалися на перезрілі, потоптані ногами яблука-падалки.

Локвуд саме грав у карти з ІЬллі. Він хитнув головою, скривився й промовив, потерши собі шию:

— Думаю, що з нами все обійдеться. Те, чим займався тут Ротвел, — це тяжкий злочин: таємне виготовлення зброї, зокрема бомб з привидами, які було застосовано минулого року, під час карнавалу. А ще й залізне коло... Навряд чи Джонсон та інші щиро зізнаються в тому, що насправді сталось минулої ночі. Принаймні попервах. Хоча це залежить ще й від того, скільки всього вціліло після пожежі...

— Я все думаю... — почала ГЬллі. — Може, нам варто розповісти все слідчим з ДЕПРІК?

Цього ранку вона довше, ніж зазвичай, не виходила з ванної кімнати і якимось чарівним чином повернула собі свій колишній вигляд; залишились хіба що сліди опіків на чолі й підборідді. Проте я пам'ятала, якою розлюченою, розтріпаною фурією вона була вночі, й це змушувало мене дивитися на неї зі щирою повагою.

— Розповісти слідчим з ДЕПРІК? Що саме? — перепитав Джордж. — їм і так не бракує доказів щодо тутешніх подій.

— Я мала на увазі — про коло... і про чоловіка в обладунку, що проходив крізь нього. Як на мене, це важлива подробиця. Хіба не так?

Локвуд пирхнув:

— Розповісти про це старому Барнсові? Не знаю... Він навіть за кращих часів не дуже вірив нам. Думаєте, зараз повірить?

— Та ще, диви, й за ґрати запроторить, — підхопив Джордж.—Підпал, пограбування, завдання тілесних ушкоджень... Ану його.

—А мені здається, що ГЬллі має рацію, — заперечила я. — Ми повинні розповісти йому все. Надто вже серйозна ця справа, щоб мовчати. Минулої ночі на церковному кладовищі ми з Локвудом бачили, як Тінь, що кра... тобто отой чолов’яга в обладунку піднімав мерців з могил, проходячи повз них. А далі, тієї ж ночі... — мій голос затремтів, а сама я здригнулась, хоч і сиділа біля каміна, — ми зробили те саме. Тут стільки таємниць...

—Таких таємниць, що ДЕПРІК, боюсь, просто не повірить нам. — продовжив Локвуд, кидаючи карти на стіл. — Та загалом тут ваша правда. Мабуть, і справді краще розповісти про все Барнсові. Якщо з’явиться така нагода.

Я розуміла Локвуда. Те, що ми пережили з ним минулої ночі, було таке приголомшливе, що нам обом — особливо мені—важко було переказати це навіть колегам, а вже інспекторові Барнсові — й поготів. Якимось чином ми опинились у світі, дуже схожому на наш, тільки мешкали в ньому не живі люди, а мерці. І в цьому світі ми виявились непроханими гостями — наш візит скаламутив його, так само як і давніша поява Тіні, що крадеться. Про все це ми чудово знали. Та при цьому навіть власний наш розум не хотів вірити в те,

що це сталося з нами насправді, не сприймав жодних здогадів, жодних думок про цю моторошну подорож.

Коли ми повернулись до готелю і розповіли колегам про наші пригоди, вони довго мовчали — їм, напевно, теж важко було в це повірити. Навіть Джордж нічого не говорив, лише дивився, виблискуючи скельцями окулярів, на полум’я в каміні, а насамкінець тільки й промовив:

— Дивовижно. Просто дивовижно... Це треба обміркувати як слід...

ГЬллі зреагувала на нашу розповідь цілком інакше.

— Якщо це правда, — сказала вона, уважно розглядаючи наші з Локвудом обличчя, — то мені хочеться знати, як ви почуваєтесь. Чи добре? Чи все з вами гаразд?

—Усе гаразд,—засміявся Локвуд.—Не хвилюйся. Накидки чудово захистили нас. Авжеж, Люсі?

І я ствердно, з усмішкою кивнула.

Поглянувши, одначе, згодом у дзеркало, я помітила, що обличчя в мене страшенно бліде. Чи то подіяла на мене подорож до мерців, чи я просто вкрай натомилась — не знаю. Мені бракувало сил навіть на роздуми.

Єдиним з нас, хто просто-таки вибухав енергією, був череп у склянці. Цього ранку він неабияк сердився, бо ми. йдучи спати, замкнули його в темній коморі готелю. Річ у тім, що ГЬллі відмовилась ночувати в одній кімнаті з черепом, і я, правду кажучи, аж ніяк її не засуджую.

— Навіщо було рятувати мене, — заходився бурчати він, коли я нарешті зазирнула до комори, — якщо ти замкнула мене в цій вологій дірі? Носа в мене немає, та я все одно знаю, що тут. смердить цибулею й горохом!

— Нічим таким тут не смердить, — шморгнула я носом. — Ніякої цибулі. І, як на мене, ліпше вже сидіти тут. ніж горіти в пожежі, як отим іншим Джерелам з інституту. Тож краіце б ти подякував мені.

— О. я вельми, вельми вдячний...