Читати книгу - "Легенда про зміїне серце, або Друге слово про Якуба Шелю, Радек Рак"

— Дивіться, дядечку, дивіться! Я не відчуваю болю. Немає вже болю! — вигукнув Адам, тримаючи руку в полум’ї. Шкіра долоні червоніла, вкривалася пухирями й лускала з тонким тріском, а її клапті скручувались і ставали коричневими.

Вікторин щиро сміявся, поїдаючи напівобвуглені картоплини. При цьому обскубував собі вухо шматок за шматком, бо воно непокоїло і дратувало його, як старий струп; хто це таке бачив — мати вухо. Люди не повинні мати таких непристойних, несерйозних частин, що виростають там і тут. Горілка дозволила зрозуміти цей факт, і пан Богуш сам собі дивувався, що така думка ніколи раніше не з’являлася в його голові. Тож він скубав те вухо й скубав. Не боліло.

— Немає болю, — повторив він за Адамом. Ще не пролунали ці слова до кінця, як він уже спав.

Снилося йому, що він у вогні, що вогонь крокує разом із ним, що він сам є вогнем, саламандрою, іфритом зі східних казок, Зміїним Королем, Святим Духом або якоюсь іншою вогняною силою. Коли, однак, його знову розбудив пронизливий холод, він побачив, що це не він лежить у погаслому паленищі, а Адам. Рука молодого Богуша нагадувала чорну суху тріску, кавалок спаленого м’яса з пальцями, повикручуваними, як павучі кінцівки. Адам також очуняв і нажахано заверещав.

— Ісусе, курва, Маріє! — заплакав він.

— Ходімо. Може, вдасться нам дістатися до Пільзна. Або до Емауса. Нам треба до міста, в місті напевно не пошаліли так, як на селі.

До Адама нічого не доходило, він лиш вдивлявся в щезлу культю. Торкнувся одного пальця — відламав з тріском. Торкнувся другого — хруп. Торкнувся третього.

— Що ти робиш?! Ти геть здурів?! Маємо йти, у місті є лікарі, вони допоможуть тобі.

Адам тільки заквилив жалісно, відламав третій палець і, спершись на Вікторина, вийшов з хати. Западали ранні зимові сутінки, в лісі вже панував непроглядний морок. Іти їм було важко, вони були втомлені й, незважаючи на мороз, усе ще п’яні.

Ледве залишили за собою хижку, як повернулося враження чиєїсь присутності. Щось було в темряві й стежило за кожним їхнім кроком. Однак слабкість і втома оповили Вікторина товстим коконом, і йому до всього стало байдуже. Він просто йшов. Ще крок. Ще крок. Ще крок. Снігу вище колін, а в деяких розпадинах навіть до половини грудей. Брів унікуди, як крізь сон, а ліс не мав кінця-краю.

Невідомо коли пролунав далекий звук дзвону. Обидва Богу-ші зупинилися.

— Туди, — Адам махнув культею в один бік.

— Ні, туди, — Вікторин показав у другий. Адам, однак, поставив на своєму, і виявилося, що він мав рацію.

Невдовзі вони зупинилися на краю пущі. Перед ними простиралися безлюдні білі поля, позначені тільки кущами й маленькими деревцями на межах. А далі, за цими полями, на узгір’ї стояло містечко. Над ним височів костел з однією вежею з цибулястим дахом. Деякі будинки палали, заливаючи всю місцевість червоним блиском. Здалеку це мало гарний вигляд. Як у Ель Греко чи пізнього Рембрандта.

— Це Бжостек, — сказав Вікторин.

— Горить.

— Сховаємося в костелі. Нікуди далі ми не дійдемо.

— Вертаймося, дядечку.

— Помремо, якщо вернемося.

І вони рушили до палаючого міста, тримаючись у тіні голих заростей на межах. Пройшли, може, третину дороги, коли це над їхніми головами промчали крилаті тіні. Тіней було дві, і летіли вони в бік Бжостка. Адам їх, мабуть, навіть не помітив, але Вікторин добре знав, що то за тіні.

Вони вже починали спинатися на міську гору, коли з-поміж будинків висипало хамство. Заполонили околицю, наче чорні мурашки. При цьому горланили й реготали від злої втіхи, п’яні вогнем.

Вікторин штовхнув племінника в тінь великої верби. Втиснулися в яму біля її коренів без великої надії на те, що порятуються. Хами наближалися. Вікторин знав, що йдуть вони по них, і серце в ньому завмерло, хоча й було зміїним.

Раптом усю яму оповив сморід падалі, сірки й зіпсованих зубів. Щось струснуло вербою, аж Богушам на голови посипалися земля й порохно. Інше щось вартувало біля виходу, як старий, злий пес. Азарадель у своєму справжньому вигляді зовсім не був гарним, і з рота в нього смерділо.

— Злодій Богуш! — засичав Амазарак десь зовні й ще раз тарахнув у вербу.

Вікторин заплющив очі й прохрипів уривчастим голосом:

— Під твій захист віддаємося, Пресвятая Богородице…

Гупання в дерево стихло. Чорти з вигнутими дугою спинами почали винюхувати й кружляти довкіл.

— Тут його немає, — ствердив нарешті Азарадель.

— Але був.

— Дурний. Тобі лише здалося.

Вони побігли в ніч, викрикуючи щось хамам. Збунтовані хлопи пройшли повз і навіть не звернули уваги на вербу. Видно, Найсвятіша Діва сильніша від чортів і справді вподобала собі польську шляхту. Однак, хоча гомін голосів стих, Вікторин і Адам не наважилися вийти з нори. Години минали в пітьмі, аж нарешті сон зморив дядька й племінника, незважаючи на голод і холод. Засинаючи, пан Богуш подумав, що йому вже все байдуже; йому здавалося, що Богоматір гладить його по волоссі й по шиї.

Уранці Вікторин прокинувся. Адам ні. Лежав холодний і штивний. Більше нагадував камінь або брилу криги, ніж справжню людину, бо його шкіра стала зовсім сірою. Рот у нього був роззявлений, а спалена культя руки дивно стирчала догори. Хлопець став також значно важчим, а може, примерз до землі, бо навіть не ворухнувся, коли дядько намагався посунути його.

Вікторин залишив труп у норі й на рештках своїх сил вирушив до міста, бо нічого іншого, що б він міг зробити, не було.

Жителі Бжостка ходили вздовж тліючих згарищ і вдавали, що нічого не сталося. Збитки, зрештою, виявилися меншими, ніж можна було очікувати. Згоріли тільки будинки кількох багатих поляків, аптека Лукасевича, кантор лихваря Зельмана, а також — мабуть, випадково — все єврейське передмістя, що складалося зі склепаних абияк і дуже стиснутих занедбаних будинків. Тим передмістям ніхто, здавалося, особливо не переймався, бо то ж усього лише жиди.

Ніхто також не помічав Вікторина, який брів уздовж східного боку ринку, нижче костелу, де вціліло найбільше домів. Скидався він на бідного чи хворого, а на бідних і хворих переважно не звертають уваги.

Нечисленні перехожі не помічали ще однієї речі: безголових і безруких людських тіл, безладно розкиданих у самому центрі ринку. Деякі одягнені,