Читати книгу - "Легенда про зміїне серце, або Друге слово про Якуба Шелю, Радек Рак"

Ліс з усіх боків виглядав однаково, тож рушили просто вперед. Їм було дуже холодно, не мали що їсти ані пити.

Пан Богуш пам’ятав, що в дорозі до Смажової треба було подолати гору настільки круту, що шлях ішов зиґзаґами. Тож коли терен почав дещо підніматися, Вікторин повів племінників під гору. Але спало йому на думку, що Седлиськи лежать у долині, і вони, можливо, піднімаються зовсім не на ту гору, що треба. Дерева весь час росли густо, і зовсім мало місячного світла проникало крізь засніжені крони. Тому він повернув, прагнучи зійти в долину й непомітно прокрастися краєм лісу від села до села, аж до місця, де обидві долини зустрічаються і зливаються в одну.

Сходячи, вони незабаром почули дзюркіт струмка. Вода хлюпотіла по темних каменях і не замерзала навіть у найлютіший мороз. Богуші обережно випили кілька ковтків, аби втамувати голод і спрагу. Дорогою Вікторин раз по раз розглядався й прислухався, але єдиними звуками були дзюрчання води й рипіння дерев. Він, однак, весь час мав враження, що хтось на них дивиться і йде їхнім слідом.

Тож вони перейшли на другий берег і залишили потік за своїми спинами, бо зло не могло перейти через протічну воду. Богуші намагалися іти вздовж струмка, хоча й на досить значній відстані. Невдовзі зовсім перестали чути дзюрчання води, й Вікторин уже не мав певності, чи вони йдуть у той, що треба, бік. А ще вони кілька разів мусили змінювати напрямок руху, натрапивши на непрохідні хащі.

Світало, коли вони нарешті вийшли з-поміж дерев. Внизу лежало якесь село, але це точно не була Смажова. Запіяв півень, і пан Богуш пригадав слова Замазури. Від часу, коли той його навідав, минув заледве день, а немовби ціла вічність пройшла.

Дорогою від села їхав візок. Один хам, молодший і більш рослий, припрягся до дишла. Другий, згорблений, пхав. Може, були це син і батько. Їхали, мабуть, до лісу по хмиз. Побачивши Богушів, зупинилися.

— Вертаймося, — наказав Вікторин і спробував потягти племінників назад у ліс.

— Та годі вас, дядечку. Не всі ж хлопи збунтувалися, — почав протестувати Титус.

— Може, так, а може, ні, — відповів Вікторин. Говорив він з натугою, язик від холоду ставав йому кілком у роті.

— Вони здаються хорошими людьми, — додав Титус і, не чекаючи згоди дядька, вибіг вперед. — Агов, добрі господарі! Ми голодні й замерзли. Чи знайдемо у вас гостинність?

Хами заморгали, подивилися один на одного.

— Хто там іде? — запитав старий.

— Це якісь підпанки, батьку, — сказав молодший.

— Брейнль платить десять флоринів за кожну польську голову й по два за відтяту руку, — зауважив старий.

— Е, так не годиться, тату.

— А ти мене не вчи. Матимеш стільки зим, як я, тоді знатимеш, що годиться, а що ні. — Старий хам, бородатий, як сам Мойсей, зі стручками ковтуна, що виглядали з-під шапки, висякався з обох дірок і, кульгаючи, наблизився до Богушів. Примружив очі й по-пташиному схилив голову, приглядаючись до Вікторина. Одне око мав каправе й повне гною, тож дивився тільки тим другим. — Курдебелянс, синку! Це той скурвий Богуш!

Вікторин відступив на крок. Ще на крок. Недобре виходить.

— Чого стоїш, мамуло?! Бий, бо хтось інший наші флорини заробить! — репетував старий. — Бий, у Богуша твою матір на смерть запедрали!

— То не я! — Вікторин напівпритомно покрутив головою. — Це той, другий…

— Заспокойтеся, схаменіться, брати поляки, ми ж тільки харчу шукаємо і теплого кутка, ми заплатимо… — почав було Титус, але цієї миті молодший хлоп схопив з візка сокиру й тарахнув його просто в голову. Щось хруснуло — і шмат Титусової щелепи полетів з червоними бризками разом із половиною обличчя.

Адам пронизливо заверещав, наче дівка, й хотів голіруч кинутися на хамів, але Вікторин схопив його за комір і потягнув до лісу. Молодший з хлопів якийсь час гнався за ними, але поступово відстав, бо Богушам, попри голод і втому, страх додав сил, бігли вони, як перелякані сарни, на відчай душі, аби тільки далі, тривога пульсувала у вухах і затьмарювала світ перед очима. Зупинилися лише глибоко в лісі, тож не бачили, як старий хам четвертує паруюче тіло Титуса, як відрубує голову й руки, а решту присипає свіжим снігом. Чотирнадцять флоринів! Не кожен стільки за ціле життя побачить!

Потім Богуші знову бігли, аж поки Адам не впав. Не зважаючи на те, чи хтось женеться за ними, він скулився й зайшовся у звірячому виску. Весь трусився від плачу, шмарклі під посинілим носом замерзли на морозі. Вікторин схилився, аби підняти племінника, але в голові запаморочилося, і він упав обіч.

Лежав так, може, довго, а може, недовго; але цілком достатньо, щоб, розплющивши очі, не відчувати власного тіла. Ані холоду, ані болю, нічого. Якийсь час він думав, що неживий, але ж він уже помер був колись, давно тому, коли ще не був Вікторином, і було зовсім інакше. А отже, ще жив. Насилу підвівся на коліна. Ноги заклякли й не хотіли його слухатися.

Адам лежав поруч, скрутившись клубочком, наче плід у лоні або сліпе щеня. Він також був живим, тільки половина обличчя в нього була синя. А якщо були живі, то треба було жити далі. Було б неправильно лягти й померти.

Тож Вікторин і Адам, підтримуючи один одного, пошкандибали вперед. Крок за кроком, радше повзли, ніж ішли, не знаючи навіть, у який бік світу прямують. У старшого Богуша миготіло в очах, літали уламки ночі посеред дня, маленькі шматочки смерті. Щохвилини він мусив спиратися об дерево, щоб не впасти.

— Дядечку, дивіться, вухо мені відпадає. — Адам відірвав шматок червоно-фіолетового клаптика, що виступав з-під шапки.

Вікторин на пробу відкришив шматочок свого. Мертва тканина залишилась у нього в пальцях. Дядько й племінник розсміялися дерев’яними голосами; звучало це так, ніби каркали два ворони. З дивно легкими й радісними серцями рушили далі.

По довгім, довгім часі натрапили на покинуту хижку самогонників. У глиняних дзбаниках знайшли забуту горілку й трохи перемороженого затору[17]. Знайденим у хижці ножем розбили затір на дрібніші грудочки й з’їли. Вікторин намагався розігрівати грудочки в роті, але голод не дозволяв йому тримати їх надто довго, тож він ковтав цілі крижані шматочки, й це була найчудовіша річ, яку він їв у своєму житті.

Адам полив горілкою залишену в печі жменьку хмизу й за допомогою вилизаного кременя намагався викресати бодай іскорку.

— Тобі не вдасться, — прохрипів Вікторин.

Йому вдалося.

Решту самогонки вони