Читати книгу - "Смілла та її відчуття снігу"

Будь-яке приміщення, призначенням якого є якась форма спільного проведення часу, починає здаватися несправжнім, коли його покидають. Театральні сцени, церкви, зали ресторанів. У кают-компанії темно, вона мертва, а проте населена спогадами про життя й обіди.

На камбузі сильно пахне кислим, дріжджами та алкоголем. Урс розповідав мені, що його тісто підходить шість годин, з десятої вечора до четвертої ранку. У нашому розпорядженні півтори, щонайбільше дві години.

Коли я відчиняю розсувні двері, до Яккельсена доходить, що буде далі.

— Я знав, що ти не сповна розуму. Але що такою мірою…

Кухонний ліфт вимито, і в нього поставлено тацю з філіжанками, блюдцями, тарілками, виделками, ножами і серветками. Символічна підготовка Урса до завтрашнього дня. Я прибираю тацю з посудом.

— У мене клаустрофобія, — каже Яккельсен.

— Ти й не поїдеш.

— У мене вона буває і через інших.

Приміщення ліфта всередині прямокутне. Сівши на кухонний стіл, я боком залізаю досередини. Спочатку я перевіряю, чи можна взагалі так глибоко заховати голову між колін. Потім засовую в ліфт верхню частину тіла.

— Ти натиснеш кнопку шлюпкової палуби. Коли я вийду, ліфт повинен залишитися там. Щоб не було зайвого шуму. Потім ти підеш до сходів і чекатимеш. Якщо хтось тебе проганятиме, все одно залишайся. Якщо наполягатимуть, іди до своєї каюти. Чекай мене протягом години. Якщо не повернуся, розбуди Лукаса.

Він неспокійно рухає руками:

— Я не можу, зрозумій, не можу.

Мені доводиться випростати ноги, одночасно я намагаюся не потрапити руками в дріжджове тісто, що стоїть на столі.

— Чому це?

— Послухай, він мій брат. Саме тому я на судні. Саме тому в мене є ключ. Він думає, що я вилікувався.

Я востаннє наповнюю легені, видихаю і скорчуюся в маленькому ящику.

— Якщо я не повернуся за годину, ти розбудиш Лукаса. Це твій єдиний шанс. Якщо ви не прийдете по мене, я все розповім Терку. Він змусить Верлена зайнятися тобою. Верлен — це його людина.

Ми не запалювали світло, на камбузі темно, видно лише слабкі відсвіти моря і віддзеркалення туману. Та все ж я бачу, що попала в точку. Добре, що мені не видно його обличчя.

Я ховаю голову між колін. Двері зсуваються. Піді мною в темряві чути легке дзижчання електромотора, і я піднімаюся нагору.

Рух триває секунд п’ятнадцять. Єдине відчуття — безпорадність. Страх, що хтось чекає мене нагорі.

Я дістаю викрутку. Щоб було що їм запропонувати, коли вони розчинять двері і витягнуть мене.

Але нічого не відбувається. Ліфт зупиняється в своїй темній шахті, і я сиджу, і немає нічого, крім болю в ногах, морської хитавиці і далекого шуму двигуна, який зараз ледве чутно.

Я просовую викрутку між розсувними дверима і натискаю. Потім на спині виповзаю на поверхню столу.

У кімнату потрапляє слабке світло. Це топові кормові вогні, світло яких проникає на цей поверх через верхній світловий люк. Кімната являє собою невелику кухню з холодильником, столиком і маленькою плитою.

Двері ведуть у вузький коридор. У коридорі я сідаю навпочіпки і чекаю.

Люди ламаються під час перехідних періодів. У Скоресбюсунді, коли зима починала вбивати літо, люди стріляли одне в одного з дробовиків. Неважко плисти на хвилі благополуччя, коли вже встановлено рівновагу. Важким є нове. Новий лід. Нове світло. Нові відчуття.

Я чекаю. Це мій єдиний шанс. Це єдиний шанс для будь-якої людини — дати собі час звикнути.

Перегородка переді мною здригається від шуму далекого двигуна, що під нами. За нею має бути димова труба. Навколо її великого прямокутного корпусу й побудовано цей поверх.

Ліворуч на висоті підлоги я бачу слабке світло. Це чергова лампочка на сходах. Ці двері — мій шлях звідси.

Праворуч від мене спочатку тихо. Потім з тиші з’являється дихання. Воно набагато тихіше від решти всіх звуків судна. Але після шести днів на борту звичайні звуки стали непомітним фоном, на якому виразно чути всі інші, що відрізняються від них. Навіть сопіння сплячої жінки.

Це означає, що тут, по лівому борту, є одна, можливо, дві каюти, і навпроти буде одна або дві. Тобто салон і кают-компанія виходять на носову палубу.

Я продовжую сидіти. Через якийсь час чутно, як віддалік дзюрчить вода. На «Кроносі» вбиральні із системою змиву високим тиском. Десь під нами або над нами спустили воду у вбиральні. Звук у трубах говорить про те, що душова і вбиральні цього поверху знаходяться перед димовою трубою і прилягають до неї.

У кишені фартуха лежить будильник, який я взяла з собою. Що мені було ще робити? Подивившись на нього, я встаю.

Замок вхідних дверей на засувці. Я відкриваю його, щоб можна було швидко вийти. Але головно для того, щоб можна було увійти.

Між коротким коридором біля вхідних дверей і тим приміщенням, яке, мабуть, є салоном, я навпомацки знаходжу двері. Я прикладаю до них вухо, стою і чекаю. Чутно тільки далекий звук суднового дзвону, що б’є склянки. Я відчиняю двері, за якими ще більша пітьма, ніж та, з якої я йду. Тут я теж чекаю. Потім запалюю світло. Спалахує не звичайне світло. Над сотнею дуже маленьких закритих акваріумів, розміщених у гумовій облямівці на штативах, що закривають три стіни, спалахує сотня ламп. У акваріумах — рибки. Їх така кількість, і вони такі різні, що це не йде ні в яке порівняння з будь-яким магазином з продажу акваріумних рибок.

Уздовж однієї стіни стоїть чорний фарбований стіл, у який вмонтовані дві великі пласкі фарфорові раковини із змішувачами, керованими за допомогою ліктів. На столі два газових пальники і два бунзеновських пальники, всі стаціонарно підключені мідними трубами до газового крана. На столику поряд прикріплено автоклав. Лабораторні терези, pH-метр, великий фотоапарат з гармошкою на штативі, бі-фокальний мікроскоп.

Під столом — металева полиця з маленькими, глибокими ящиками. Я заглядаю в деякі з них. У картонній коробці з хімічної лабораторії «Струєр» лежать піпетки, гумові трубки, корки, скляні лопатки і лакмусовий папір. Хімічні препарати в маленьких скляних колбах. Магній, марганцевокислий калій, залізні ошурки, порошок сірки, кристали мідного купоросу. Біля стіни в дерев’яних ящиках, загорнуті в солому й картон, стоять маленькі бутлі з кислотою. Фтористоводнева кислота, соляна кислота, оцтова кислота різної концентрації.

На протилежному столі стаціонарно закріплені пластмасові кюветки, проявники, збільшувач. Я нічого не розумію. Кімната обладнана як щось середнє між музеєм «Данський акваріум» і хімічною лабораторією.

У салоні подвійні двері