Читати книгу - "Я бачу, вас цікавить пітьма"

— Бо це просто папка, — вочевидь перекривляючи Суботу, грайливо відповіла Ксеня.

— Що в ній було, коли ти її знайшла?

Ксеня раптом перелякано відсахнулася, наче Субота примудрився проникнути в її таємниці, значно інтимніші за ті, які можна довідатися вночі під вікнами їхньої спальні.

— Іди проспися, Віталік!

— І кстаті, чого вона вже не в тебе, га? Куди ти її поділа?

— Віталік! — в очах Оксі зблиснула лють. — Я не випитувала в тебе тих твоїх таємниць! Ти сам почав розповідати!

— А це того, Ксюшечка, шо я не строю із себе целки, як ото нєкоторі! А ти щитаєш, що лучча за всіх? І боїшся, що Андрюха взнає, яка ти на самому ділі гнила? Він понравився тобі, я ж бачу…

— Заткнися!

— Крепкий хлопець, ге? — не вгавав Субота. — Ого-го, як може руку викрутити!

Здавалося, вона зараз зацідить йому. Та Ксенія лише нервово посмикувала ногою.

— Чого ти від мене хочеш?

— Шоб ти перестала брехати, Оксі! Шо було в папці?

Вона пригадала, як уперше розв’язала шворки на старій картонній течці, що якось опинилася на столі в ординаторській. Як кава вислизнула з рук, розляпуючись по столу… Як запирала халат у мийниці…

— Не твоє діло! — прошепотіла Ксенія. — Розкажи мені краще про послугу, як такий чесний! Що ти натворив, Віталік?

Він втупився в неї пустим каламутним поглядом. Ксенія намагалася розгледіти щось у Суботиних очах, коли він п’яно хитнувся на стільці й радісно промовив:

— О! Андрюха йде!

Субота підвівся, помітно коливаючись. Підійшов Андрій і підозріливо поглянув на них:

— Чого це ви такі? Погризлися чи що?

— Я вопше нипричому! — обурився дільничний і непевно поваландався до виходу.

Субота — вирубався. Усю дорогу бурмотів щось про Арсена. Щось штибу «торбу на голову — і признається, як миленький». Прийшов, оперся на стіл, прокричав щось на кшталт «фігасє я п’яний!», обвалився у своє крісло, наче йому по голові навернули. І застиг із роззявленим ротом, наче помер.

— Гей-гей! Чого це ти? — Андрій кинувся до нього.

Той не рухався, але дихав глибоко і рівно. Андрій притиснув пальці до його шиї — пульс нормальний.

— Віталік! Віталік, прокинься!

— Можеш не старатися, — байдужо озвалася Оксі.

— Як так «не старатися»? Та скільки він там ви… — здогад обірвав його думку на півслові. Він раптом пригадав дивні, ніби занадто складні рухи Ксюшиних рук, коли вона розливала в «Мінотаврі» горілку. — Ти?!

— Та ясно, що не ти! Розвісив вуха… Чувак тобі сам в убивстві зізнається…

— Що ти йому підсипала?!

— Хлоральгідрат. З алкоголем — просто пісня! Ходімо.

— Куди іти? Оксі, що та накоїла?

— Та все нормально. Це не небезпечно. Я чоловікові регулярно спокійні вечори влаштовую.

— Вирубаєш чоловіка снодійним?

— Чого це вирубаю? Пару крапель. До того ж він не бухає, як оце опудало. Ходімо, розповімо все мерові. Нехай вирішує, що робити з цим гівнюком.

— Це не він! Як ти досі не зрозуміла — якщо він сидів за столом за пів години до вбивства Христини, він не може бути причетний!

— Чого це не може! Вийшов із‑за столу, вбив і знову за стіл повернувся. Чи ти вважаєш, що апетит би пропав?

— А як же ж… Ти подумай краще — це ж майже одночасні події: він підвівся з-за столу, коли вона вже мала іти до площі!

— Це якщо він не пішов із дня народження на двадцять хвилин раніше. Наприклад, перевідати свою полонянку. А вона втекла. А може, втекла — і він через це зірвався зі святкування. Може, в нього там сигналізація!

— Так тепер ми тим більше нічого не довідаємося, тому що ти накачала його, і він спить!

— Ми вже все довідалися! Питання лише в тому, повісити виродка відразу чи — коли прокинеться!

— Якщо це він — ми могли дізнатися, де дитина…

— Якщо і була якась дитина, то її вже немає! — гірко проказала вона. — Ми повинні зупинити чудовисько, поки воно не вбило ще когось.

— Тільки ти замість цього хочеш дати натовпові козла-відбувайла, щоб урятувати справжнього звіра!

— Ти про що це кажеш?..

— Про твого чоловіка! Про міцного спортивного хлопця з обсесивно-компульсивним розладом. Про того, хто вже вбивав і може вбити ще, тому що чужі страждання дають йому задоволення.

— Що ти мелеш?

— А що в тебе на шиї, Оксі? Що там під хустиною?

— Це нікого не стосується! — вона ступила до дверей, але він — перекрив їй дорогу і міцно взяв за лікоть.

— Пусти!

Замість цього він спритно взявся за вузол й одним швидким рухом зірвав хустину.

Усе, як на світлині з теки. Тільки видно, що минуло більше часу. Він легенько сіпнув її до себе і відгорнув волосся, щоб подивитися на її шию ззаду. Туди, де по обидва боки хребта лишилися два ряди лілових правильної форми овалів. Сліди від пальців.

— Він душив тебе, — мовив Андрій, і зціпив зуби, відчуваючи, як усередині заклекотіла киплячою олією лють, що підступала до горла.

— Це не він! — вириваючись, вигукнула Ксенія.

— І не просто схопив за шию, а хотів удушити, — Андрій наче випльовував кожне слово. — Це видно по слідах на шкірі: втискав великі пальці в горло, щоб ти перестала дихати — обома руками, щосили…

— Перестань! Це не він!

— А хто?!

Вона мовчала.

— Оксі! Арсен намагався тебе вбити! І якщо тобі начхати на себе, подумай, що він коїть з іншими!

— Це! Не! Він!!!

Вона видерла хустину з його рук і кулею вилетіла надвір.

Андрій на мить розгубився. Злість стугоніла в скронях, спонукаючи діяти.

— Віталік! — Андрій кинувся до Суботи і заходився його термосити. — Віталік, прокидайся! Віталік, убивця — Арсен! Прокинься!

Той щось пробурмотів і захропів. Андрій зацідив дільничному лункого ляпаса. Той скривився і зарюмсав, як дитина, але не прокинувся.

— Чорти б тебе забрали…

Тоді Андрюха обнишпорив кишені дільничного і вицупив телефон.

— Віталік! — він знову потрусив поліцейського. — Який код? Віталік, який код на телефоні?!

Але той спокійнісінько собі спав. Андрій кинув мобільник на стіл і замислився, закусивши губу. Що робити…

Грюкнули двері.

— Передумала? — Андрій навіть не озирнувся.

— Ви тут! Слава Богові!

Він підхопився й здивовано витріщився на Галу, що стояла за його спиною.

— Ви?

— Я шукала вас у готелі. Стукала в усі номери…

— Мене? — пришелепкувато повторив він. — І навіщо ж…

— Я згадала! — сказала вона і раптом заплакала. — Я згадала! Я згадала…

Притиснувши долоні до обличчя, Гала зайшлася гучними схлипами.

— Господи, та що? Що ви згадали?

— Благаю вас, — вона раптом вчепилася йому в руку мокрими від сліз пальцями. — Благаю! Поможіть знайти мою донечку!

Десь під землею в нескінченних багаторівневих катакомбах прокинулася маленька дівчинка, що мала деякі особливості сприйняття. Тут, де роль світла виконувала та ж таки пітьма, просто розбавлена скупим світінням під стелею однієї з кам’яних зал,