Читати книгу - "Лицарі Дикого Поля. Том 2"

Цей Лящ був рідкісною поганню, і Вишневецький завжди дивувався тому, навіщо покійний гетьман Конецпольський, таточко його свояка, опікувався цією гнидою! На совісті Ляща були численні вбивства, зґвалтування, пограбування, відрізані носи й вуха, викрадення дівчат і жінок та подальше використання їх у своїх оргіях. А грабував і тиранив він усіх підряд — і власних хлопів, і шляхтичів, і міщан, і просто подорожан. Ляща двісті тридцять шість разів судом засуджували до вигнання, а сейм — тридцять сім разів до позбавлення шляхетської честі, але заступництво покійного Конецпольського забезпечувало йому повну безкарність. Одного разу Самійло Лящ до того знахабнів, що з’явився в королівському палаці в шубі, що була підшита його судовими вироками, чим відверто показав, що плює на всяке правосуддя — і людське й Боже. Тепер ним узявся опікуватися князь Заславський. А все тому, що в 1646 році київський воєвода Тишкевич за наказом короля, який зглянувся на численні скарги шляхти, зібравши невеличке посполите рушення, вирушив у маєток Ляща в Макарові та розорив його. Сам Лящ встиг утекти, а частину земель нелюда-шляхтича прибрав до своїх рук особисто князь Ярема. Дивно, але Лящ побіг скаржитися в той самий суд, на чиї вироки завжди чхав, безуспішно намагаючись повернути відібрані землі. І ось тепер пан Заславський і заступався за Ляща, щоби досадити Вишневецькому.

Нині ж Лящ уперше в житті не бажав нічого поганого, а ляпнув, не подумавши. Але це дурне висловлювання допекло гордому Яремі до живця. Щоправда, Вишневецький не оскаженів, але миттєво почав висловлюватися так сухо й холодно, що нещасний Заславський поїхав ні з чим.

Після цього князь Вишневецький спокійнісінько сидів у своєму таборі, проте це лише на перший погляд — князь старанно обмірковував свої подальші дії. Визнавати над собою начальство Заславського він не збирався, але воювати прагнув. Він чудово розумів, що один не розправиться з русинами. Отже, треба зібрати якомога більше відомостей про переміщення козацького війська, а потім відповідно діяти. Так, від своїх шпигунів Вишневецький дізнався, що Хмельницький аж ніяк не поспішає воювати, а починати перемовини з Киселем навіть не збирається й навмисно тягне час, адже чекає кримського хана з усією його ордою на підмогу.

Ця звістка породила в Яремі таку шалену злобу, що він вилив її на ні в чому не повинного жовніра, який доповідав про все це, власноруч порубавши його шаблею й забризкавши свою багату делію безвинною кров’ю. «Та біс би забрав цього схизматика Киселя! Постійно він мимрить про мир, про любов до Вітчизни, про збереження дружби з козаками, а насправді клопочеться лише про власну вигоду! Собака! — розлючено думав князь, міряючи кроками свій намет. — Та ще це стадо баранів промекало на користь цієї тварюки Заславського. А тут ще невірна бусурманська сволота преться! Та всі проти мене!» Але потім, подумавши, Вишневецький перевдягнувся й пішов до київського воєводи Тишкевича, який теж перебрався під його командування.

Януш Тишкевич був уже старим, а втім, ще міцно тримав у руці шаблю. А тепер, подібно до більшості старих, воєвода задрімав після обіду просто у кріслі. Вишневецький бадьоро ввійшов до його намету, і дзвін його шпор розбудив старого.

— Прошу вибачення у твоєї милості, що мимоволі завадив відпочинку, — ввічливо й шанобливо сказав князь.

— То нічого! — добродушно відповів Тишкевич. — Розморило просто. Хоча літо й закінчується, але досі спекотно після полудня.

— Скоро нам усім так стане спекотно, що пристрасно бажатимемо прохолоди! — затято промовив Ярема.

— Що там ще сталося? — одразу запитав воєвода, адже зрозумів, що Вишневецький прийшов до нього не просто так.

— А сталося те, що ми всі можемо потрапити в бунтівники та зрадники! — холодно промовив князь.

— З якого це дива?

— Та після візиту його милості князя Заславського мене роздирають підозри в тому, що його візит був зовсім невипадковий. Він чудово розуміє, що без нас не зможе здолати козаків. Він же Epicuri de grege porcus[79], тому і прийшов шукати з нами дружби. Але його ненависть до мене набагато сильніша, ніж любов до Вітчизни. Тому здається мені, що Лящ навмисно нагрубив мені за намовою князя. І я просто змушений був відкинути всі його спроби помиритися! Це примирення між нами, що зірвалося, — привід звинуватити нас усіх в ухиленні від війни та зраді. У разі воєнної невдачі, а я впевнений, що вона його неодмінно спіткає, він виправдається перед сеймом тим, що це ми відмовилися воювати нарівні з рештою сил, чим довели все військо до поразки.

Старий воєвода зітхнув, підвівся з крісла і пройшовся у своєму шатрі. Він зрозумів, що Вишневецький дізнався щось, що вельми його стривожило.

— І що твоя милість пропонує? — запитав він.

— А я не пропоную. Я прошу, — улесливо відповів Вишневецький. — Я прошу тебе, мій ласкавий пане, вирушити до Заславського й повідомити, що ми готові об’єднати свої сили з його заради блага та порятунку нашої Вітчизни, оскільки ті розбіжності, що існують між нами, не мають бути вищі за суспільне благо. І хто, крім тебе, усіма шанованої людини й воїна, може виконати цю місію та принести від нас пальмову гілку?