Читати книгу - "Лицарі Дикого Поля. Том 2"

все ж проб’ються до козацького коша, то їм доведеться протистояти українській піхоті, яка, воюючи під прикриттям фортифікаційних споруд, не мала собі рівних у Європі. Адже польська кіннота, що не знала поразки на відкритій місцевості, була неспроможна штурмувати укріплені позиції. Та й сам ландшафт місцевості утруднював кінні атаки. А коли прибудуть татари, то козаки спільно з ними завдадуть контрудару — це польське військо теж необхідно знищити остаточно.

Залишалося найосновніше — заманити поляків до Пилявців.

Розділ XХV. 
ПЕРИНА, ЛАТИНА ТА ДИТИНА

Життя — це пустеля, якою ми йдемо нагі.

Смертний, сповнений гордині,

ти просто смішний!

Ти для кожного кроку знаходиш причину,

А між тим він давно Небом вирішений.

Омар Хайям

Пан Матвій мав рацію — у польському таборі під Глинянами дійсно панували нестримні веселощі та пияцтво. Шляхта ніби не на війну зібралася, а на весілля. Кожен шляхтич приїжджав зі своїм загоном, вичепурений у пух і прах, — увесь табір майорів жупанами й кунтушами всіх кольорів та відтінків веселки з шовку, оксамиту, англійського та голландського сукна, оторочених дорогими хутрами. Брязкали шаблі, піхви яких були всипані дорогоцінними каменями, пристебнуті до не менш дорогоцінних поясів із золотими або срібними застібками, а в декого пояси були повністю відлиті із золота. Сяяли аграфи з рубінами й алмазами на дорогих соболиних шапках, прикрашених пір’ям. Навіть кінська збруя, і та була прикрашена срібними й золотими бляхами, шовковими китицями та золотою бахромою, а стремена були позолочені. Дорогі та зручні намети, в яких столи ломилися від страв у срібному посуді й рікою лилися заморські вина, витриманий мед і гарна горілка, п’яні бешкети, гулянки та п’ять тисяч повій, покликаних скрашувати нічне дозвілля шляхтичів, становили всю основну підготовку посполитого рушення до походу на повсталих українців.

Ніхто не врахував гіркий досвід Жовтих Вод і Корсуня, тому кожен хвалився про те, як усі вони швидко й легко розженуть цих селюків батогами, навіть не вийнявши шабель із піхов і не змарнувавши жодної кулі. Деяка ясновельможна сволота була такою впевненою у своїй перемозі, що голосно й безсоромно молилася: «О Dei, optimus maximus![77] Не допомагай ні нам, ні хлопам, бо Тобі треба буде лише милуватися, як ми нагайками розженемо це русинське бидло!» Водночас ці вояки благочестиво хрестилися однією рукою й зовсім не соромилася тримати в іншій золотий або срібний кубок із хмільним.

Рядові жовніри, які постійно спостерігали за веселими гулянками з музикою, не відставали від своїх командирів та пропили всю платню, яку їм видали вперед за три місяці. Тому, щоби не померти з голоду перш, ніж почнеться війна, жовніри безсовісно грабували селян в околицях польського табору, відбираючи в них худобу та припаси. Вони проявляли таку старанність та бойовий запал, що нещасні селяни вже не знали, кого їм більше боятися — поляків, які прийшли їх обороняти, чи козаків, які їм начебто загрожували. Доведені до розорення та відчаю люди тікали з рідних домівок світ за очі, аби лише подалі від безчинств жовнірів.

Та серед цього дикого розгулу й веселощів один чоловік зовсім не пив, а більше думав про війну. Це був князь Єремія Вишневецький. Повоювавши з Кривоносом та обламавши зуби об його козацько-селянську армію, зразково покаравши тих злобливих заколотників, які зовсім і не збиралися бунтувати, оскільки й шаблі в руках ніколи не тримали, Ярема розраховував, що за такі заслуги перед Вітчизною сейм неодмінно призначить його тимчасовим головнокомандувачем замість полоненого Потоцького. І яким же було його здивування, коли він дізнався, що ним, князем Вишневецьким, знехтували і призначили одним із регіментарів ополчення князя Домініка Заславського, його давнього недруга.

Ворожнеча між князями була стара й непримиренна. А почалася вона банально — у молодості обидва князі претендували на руку чарівної панночки Грізельди Замойської. Обидва були палко закоханими й не гидували жодними способами. Тому князь Заславський щедро платив жінкам із почту красуні Грізельди, щоби ті всіляко ганили й очорнювали його суперника, а його, Домініка, усіляко розхвалювали. Але панна Замойська послухалася не порад своїх продажних повірниць, а власного серця й вийшла заміж за Єремію, про що жодного разу не пошкодувала, оскільки князь ніжно кохав її до кінця днів.

І ось тепер бідолашний Ярема почувався обпльованим — він, такий хоробрий і талановитий полководець, який практично самотужки розганяв повстале бидло, мусить підкорятися наказам свого давнього ворога, зніженого й ледачого Заславського, який і на коня скочити не може, оскільки кінь не такий м’який, як перина. Його навіть не обурювало начальство князя Остророга та Конецпольського. З останнім Вишневецький теж був на ножах, оскільки раніше безсоромно пограбував його — улаштував наїзд і відібрав у коронного хорунжого Гадяч, який подарував йому покійний Владислав IV, незважаючи на те, що Конецпольський був його свояком — вони обидва були одружені на рідних сестрах.

Тому, сидячи у Збаражі, Вишневецький вирішив залишитися осторонь від участі в ополченні. Але ненависть до козаків пересилила у князі гордість і, назбиравши за власний кошт дванадцять тисяч війська, він попрямував під Костянтинів та розташувався неподалік нього табором. До честі князя, у його таборі порядку та дисципліни було більше, ніж у таборі під Глинянами. Тому та шляхта, яка дійсно зібралася на війну з патріотичних спонукань, масово покидала Глиняни і стікалася під Костянтинів. Навіть Конецпольський пішов до Вишневецького, знехтувавши гординею й відкинувши колишні суперечки.

Утім, хай як лаяли його милість Заславського за його зніженість і пристрасть до розваг, пан Домінік був аж ніяк не дурний, якщо зрозумів, що таке роздвоєння війська призведе до нової біді. Тому князь вирушив до Вишневецького шукати примирення.

Ярема, дізнавшись, хто до нього прибув, надзвичайно зрадів, оскільки гордому князю лестило таке приниження давнього недруга — треба ж, Заславський іде до нього на уклін! Тому Скажений Ярема вирішив прийняти князя якомога привітніше й люб’язніше. Увічливо розмовляючи, обидва колишніх суперники вже майже примирилися, коли