Читати книгу - "Місто біля моря"

її дозвілля!» — саме так відкрив Толя Головацький молодіжний вечір. Усе те, що глядачі мали побачити згодом, він називав лише «першою спробою показати в натуральному світлі потворні явища оточуючого нас старого побуту і затаврувати назавжди ганьбою потяг до пустої і безідейної іноземщини».

— Занепадницька музика, всі оці фокстроти і циганщина, — говорив Головацький, — викликають почуття безвілля, пасивності, знижують працездатність людини. І не випадково вороги воюють проти нас за допомогою цієї чужої музики. Але, тавруючи гниле і чуже нам, — говорив Толя, — треба вчитися хорошого, треба дбайливо відшукувати його, пестити і показувати справжні народні таланти.

Слова Головацького, що передвіщали незвичайне видовище, уважно слухав переповнений клубний зал. У залі сиділа не лише заводська молодь, але й старі виробничники з своїми дружинами. В першому ряду я побачив Івана Федоровича Руденка, Флегонтова і секретаря міського комітету партії Казуркіна.

Я вже чув одного разу Казуркіна на виробничій нараді ливарного цеху, коли він закликав нас усіма силами боротися з браком і не затримувати інші цехи. Турунда розповів мені, що Казуркін під час громадянської війни служив у кінній армії Будьонного, під самий Львів ходив з нею з приазовських степів. Недарма в пам’ять про цей похід поблискував на його білому френчі дуже рідкісний у ті роки орден бойового Червоного Працора.

Казуркін допоміг комсомольцям у підготуванні вечора. Не раз Головацький ходив до нього, і тоді все знаходилось: і коленкор, і гримери, і балалайки на прокат із сусіднього клубу Водмісцтрану, і кавказькі кинджали з трофейного фонду міліції, відібрані міліціонерами у викритих махновців…

Тільки-но Головацький закінчив говорити, я перебрався до сигнального дзвона. Звідси можна було стежити не тільки за тим, що робиться на сцені, але й поглядати скоса у зал для глядачів. Правда, напис на серпанку, коли відкрилася завіса, мені насилу вдалося прочитати:

ЧАРЛЬСТОНІАДА, АБО ЩО ПІЖОНАМ ПОТРІБНО?

(Фейлетон в особах)

Клубні декоратори точно зобразили салон Рогаль-Піонтковської. Навіть колони з пап’є-маше, розставлені по боках сцени на рівні людського зросту, були, як і там, засмальцьовані.

Серпанок з написом, згортаючись, поповз догори, і на авансцену вискочив тапер у фраку з довгими фалдами — точна копія тапера з салону Рогаль-Піонтковської. Він став, гаркавлячи, на всі лади розхвалювати танці, яких можуть навчити в танцкласі за полтиник протягом вечора «мадемуазель» і «мусью». Потім він підбіг вистрибом до піаніно, і дроб чарльстону прокотився по сцені.

Із-за куліс під цю музику почали виходити пари.

Спочатку смішок пронісся по залу, як легкий порив вітру, що передвіщає незабаром неминучу грозу, потім шум переріс у гучний сміх, і скоро весь зал зареготав так, що здавалось, шибки брязкотять у високих вікнах, які виходять на море.

Художники клубу постарались! Роблячи ескізи костюмів для «Чарльстоніади», вони разом з гримерами добилися майже фотографічної подібності виконавців, які танцювали зараз на сцені, з відомими постійними відвідувачами салону Рогаль-Піонтковської.

Вихляючи в танці, вискочила на сцену розмітчиця Марлен. Вона була в матросці з довгим коміром, з дуже низько підстриженим чубком, майже зовсім безлоба і через те похмура. Біля неї трясли ногами її подружки на таких височенних каблуках, що глядачі просто дивом дивувалися: як вони взагалі пересуватися можуть?

Губи у дівиць були розмальовані яскраво, але вже не бантиками, як вимагала мода, а цілими бантами! Майже в кожної з танцюристок червоніла під носом кривава пляма помади з куряче яйце завбільшки. А які зачіски придумав їм гример! І чубок з напуском на вищипані стрілками брови, і настовбурчені тюрбани з волосся. Були тут і підібрані догори, з потилиці, воронячими гніздами, цілі копиці волосся, і завиті щипцями пишні кучерики, як у болонок.

Одна танцюристка в черевичках на босу ногу причепила собі на зачіску чучело зелененької папуги-нерозлучника і підперезалась навскоси двома рудими лисицями, зв’язаними ззаду хвостами.

Усі кавалери «чардьстонили» у вузеньких і куцих штанцях. Було боязко, як би ці картаті і смугасті штанці не роз— лізлись по швах.

Глядачі зразу ж догадались, кого зображував актор з проділом, розчесаним посеред сивуватого і прилизаного волосся. Його одягли в кремові брюки і сірий піджачок, а обличчя покрили густим шаром пудри для загару, перемішаної з тавотом. Обличчя сивого танцюриста просто лисніло, смугляве, як в індійця, а на руці він неуважно тримав самшитовий ціпок з монограмами.

Поза всяким сумнівом, це була копія адвоката Мавродіаді. Напівгрек, напівтурок, невідомо якими вітрами прибитий до берегів Таврії, він з’являвся у визначений час на шумливому проспекті і не одну пару підметок стоптав на його асфальті. Взимку він сидів десь у своїй юридичній консультації, відкладав гроші і давав поради приватникам, як вислизнути від великих податків, відсуджував спадщину різним тіточкам-салопницям, а коли надходила весна, коли в місті з’являлися перші курортники, виповзав на проспект. Він знайомився на проспекті з молоденькими приїжджими дівчатами, ворожив їм на руці і на картах, ходив з ними на пляж і до присмерків лежав там біля самої води в червоній фесці з чорненькою китичкою. Увечері, зробивши кілька турів по проспекту, поважно йшов, постукуючи палицею, в салон, цілував руку Рогаль-Піонтковської і танцював до півночі.

Але найнебезпечніше було те, що цьому підтоптаному пошлякові подобалось бути в оточенні молоді.

Ми сподівались, що клієнтура Мавродіаді після цього вечора значно зменшиться, бо найкращий спосіб викрити пошляка і шахрая — це висміяти його прилюдно.

Раптом на сцену із-за куліс вискочила ще одна пара, що запізнилася. Зал відразу ж зареготав: даму у туніці, в зачісці, задраній від потилиці вгору, вів у танці Зюзя Три— тузний…

Штанці йому змайстрували картаті, але по коліна, як футбольні труси, на ноги натягли оранжеві бутси, так що ні в кого не було сумнівів у тому, хто саме зобраяіений на сцені. Скопіювали все: і Зюзину любиму зачіску «під бокс», що оголювала майже до маківки його червонувату потилицю в складках, і бантик, затиснутий крохмальним комірцем, і всі манери — люб’язно-ввічливі, з нахилом голови вперед, з улесливим, нудотним зазиранням у вічі своїй парткеріпі. Танцюючи чарльстон, Паша із столярні, який грав Тритузного, навмисно зображував дрібну пасовку — «дриблінг» — і раз у раз вигукував басом улюблені Зюзині іноземні слівця і футбольні терміни: «аут», «сіль ву пле», «ах, тарман!», «ожюрдюї», «апсайт»…

Мабуть, ні разу за всю свою футбольну практику Зюзя не почував себе в такому дурному становищі, як цього вечора. На зеленому полі йому було значно привільніше. Якщо і промазав біля самих воріт і погнав м’яч замість сітки на кутовий, то скоро цю помилку могли й забути. Увага глядачів швидко переключалась