Читати книгу - "Місто біля моря"

— Та хто ж глузує? Дивак ти, справді! Дуже правильно зробив!.. Міни під нас підводять, а ми що — вухами хляпати будемо? — сказав я Сашкові.

Тієї ночі я заснув останнім. Під легеньке сопіння друзів до болю в потилиці передумував усе, що довелось побачити сьогодні.

Зовсім іншим уявлялося мені тепер тихе і сонячне курортне місто біля моря. За його обманливою, спокійною зовнішністю теж приховувалась відчайдушна боротьба нового з старим. Ознаки цієї напруженої боротьби виявлялися раптово, як-от — підкинутий лист невідомого махновця або хвостик бікфордового шнура, помічений сьогодні Тиктором. Приховані класові вороги ще надіялись вернути собі колишнє становище, відняте в них назавжди революцією. Вони намагалися затримати наш рух уперед і вдавалися до всяких підлот.

«Вони підстерігають кожну нашу помилку, кожен наш зівок, — думав я, — і надалі ще захочуть скористатися з нашої добродушності і безтурботності. Вони чекають нашої смерті; якщо ми уціліємо, будемо жити і зростати, то без сумніву — рано чи пізно — доконаємо їх в усьому світі… Вони відчувають це, лютують, ідуть на все. А раз так — не зівай, комсомольцю! Будь пильний, як радив Полевой. Скрізь і всюди, де б ти не був, будь напоготові!»

Чарльстоніада

Хоч як ми старалися зберегти в таємниці план наступу на салон Рогаль-Піонтковської і репетиції драмгуртка юнсекції провадили при зачинених дверях, чутка про це розповзлася по місту. Старики, і ті стали допитуватись, коли ж нарешті покажуть той спектакль, який придумали комсомольці.

У наше приморське місто приїхав відпочивати з Ленінграда артист, співак і музикант Аркадій Гнатович з дружиною — артисткою ленінградської естради.

Аркадій Гнатович часто приходив на пляж з своєю гітарою. Набридне йому загоряти мовчки — сяде на краю причалу, спустить ноги над морем і давай перекривляти мандрівних естрадників-шахраїв, які за нісенітницю здирають з довірливої публіки гроші.

Він сам склав уїдливі пародії на розповсюджені пісеньки тих, непівських, часів. Ох, і діставалося ж у його пародіях одеській пісеньці «Клавочка», яка «багато лопає, ніжкою тупає» і під якою «бідний стілець тріщить»! Не пощадив Аркадій Гнатович навіть новий романс, який подобався занадто довірливим людям: «Він був шахтар, простий робочий…» В. цій пісні, складеній на манір романсу, Аркадій Гнатович підмітив те, чого багато хто не помічав: пошлість. Та й насправді, шахтар, який двадцять років «довбав пласти похмурих шахт», в цьому романсі закохувався і страждав, як великосвітський ледар!

Гість із Ленінграда привіз також із собою блискучий нікельований саксофон. Коли вранці він брав високі ноти на цьому ніколи не баченому мною раніш інструменті, то навіть задумлива коза Агнії Трохимівни починала жалісно мекати, а кури, кудкудакаючи, розбігалися на всі боки, наче по двору пробігла страшна тінь яструба.

Ленінградські артисти оселились через два будинки від нас, біля морських ванн на Приморській. Ми вирішили просити їх допомогти нашій юнсекції.

Аркадій Гнатович вислухав мою плутану розповідь і сказав поважно:

— Інакше кажучи, ви готуєте пародію на місцеві звичаї? Ну що ж, давайте потривожимо міщанське болото!

… Іноді я заглядав у репетиційну, де ленінградці і Толя Головацький відбирали виконавців для молодіжного вечора. Аркадій Гнатович сидів завжди в кріслі, відкинувшись на спинку, з гітарою в руках. У нього було довгасте сухорляве обличчя з випнутим підборіддям і гострим профілем. Його дружина, тендітна, граціозна Людмила, в синенькому спортивному убранні з червоними кишеньками і якірцем, вишитим на грудях, сидячи рядом, відбивала такт то каблучком, то носком черевичка. Головацький походжав позад них — солідний і поважний.

Так, на одній з репетицій побачив я «перехреста» Осауленка. Він заглянув у клуб на запрошення Головацького і був трохи збентежений цим викликом, гадаючи, чи не хоче Толя знову поговорити з ним з приводу його татуїровок. Але, узнавши, в чому справа, Миша, з кличкою «Едуард», охоче включився в роботу. Якісь приховані сили виявилися в цьому чубатому хлопці, від шиї до п’ят розрисованому русалками, мавпами та старовинними фрегатами. Йому хотілося все робити на вечорі — і танцювати, і жонглювати пудовими гирями, і навіть співати, незважаючи на те, що голос «Едуарда» був не з мелодійних і часто на репетиціях він «пускав пізня». Зайшовши сьогодні у репетиційну, я побачив Мишу Осауленка в танці. Він ламався весь у розслаблених рухах, розсував широко ноги, опускаючись на них майже до самої підлоги і мало не розриваючись пополам, в’яло махав руками і шаркав підошвами, з’єднуючи ноги знову «ножицями».

— Як цей танець називається? — похмуро спитав Головацький.

— Блек боттом! — відповів Михайло, важко дихаючи.

— Хто ж тебе навчив цього танцю? — допитувався Толя.

— Матрос один танцював у «Родимій сторонці». Хлопці, які ходили за кордон, казали, що в Англії зараз це дуже модний танець.

— А ти знаєш, що означає «блек боттом»? — спитав Головацький.

— Ну, назва така… Скажімо, «вальс».

— А все-таки, що вона означає, ця назва, ти знаєш? — Толя хитро переглянувся з Аркадієм Гнатовичем.

— Ні-і-і… — протягом відповів Михайло.

— Ех ти, тютя! Повторюєш, як папуга, чужі слова і навіть не поцікавишся, що вони означають. Невже тобі цікаво все життя прожити отаким лінивим і нецікавим? «Блек боттом» у перекладі на українську мову значить «чорне дно». А тобі подобається іти на дно? Та ще у кромішню темряву?

Михайло усміхнувся, показуючи срібні зуби:

— Ні-і-і. Не подобається!

— Отож, голубе. Нехай буржуазія, яка вважає цей танець модним, сама йде на дно, а ми для себе виберемо щось веселіше. Нам до світла треба йти, а не в пекло!

… Коли по цехах розподіляли квитки на молодіжний вечір, я взяв два квитки зайвих і послав їх поштою просто додому Анжеліці Андрихевич, а внизу, де пишуть зворотну адресу, написав: «Від лейтенанта Глана». Чого мені спало на думку це — сам не знаю. Захотілося попустувати.

Як і слід було чекати, вона з’явилась на вечір разом з Зюзею Тритузним. Він бундючився, сидячи біля неї в третьому ряду, угощав із синьої жерстяної коробки моссель-промівськими льодяниками, нашіптував їй щось смішне у вухо і сам усміхався перший.

Стежачи за його залицянням, я думав: «Чекай, Зюзю! Ти навіть не уявляєш собі, яка жде тебе прпемність!»

Незважаючи на всі зусилля Тритузного розважити її, Анжеліка нудьгувала і дивилась на сцену далеким поглядом, зрідка неуважно поправляючи пишне волосся і мовби відмахуючись водночас од настирливого сусіда. Вона навіть не усміхнулась, як інші, коли Головацький почав своє вступне слово.

«Дурний той, хто хоче позбавити молодь веселощів і не вміє розумно організувати