Читати книгу - "Пустота, Напрієнко Андрій"

Вона провела його вузькими проходами між похилими будівлями, поки вони не вийшли на ширший двір. Тут десятки Рейдерів — у лахмітті, масках, зі шрамами й татуюваннями — сиділи чи стояли, кидаючи на Максима підозрілі погляди. Повітря гуділо від напруги, але ніхто не рухався до нього.

— Вони чогось бояться? — запитав він, помітивши, як один із Рейдерів відвів очі.

Аліна примружила очі, її голос став тихішим, але гострим, як ніж.

— Не тебе, якщо ти про це. А того, що ти уособлюєш. Ми давно навчились боятись тих, хто суне на нашу землю з "благими" намірами.

Вона зупинилась біля розбитого фонтану, змахнула пил із краю й сіла, підперши голову рукою. Максим залишився стояти, схрестивши руки, слухаючи її. У її рухах була недбала впевненість, але слова несли тінь чогось глибшого.

— Знаєш, ми не завжди були такими, якими ви нас бачите, — почала вона, її голос утратив різкість, поступившись гіркоті. — Коли вибухи зруйнували все, ми просто виживали. Збирались разом, шукали їжу, ділились останнім шматком. Були людьми, що шукали місце серед руїн. Без ворожнечі, без нападів.

Максим слухав мовчки, його погляд ковзнув по її обличчю. За сарказмом і холодом ховалось щось живе — спогади, що досі боліли.

— А потім прийшли ви, — додала вона, її очі звузились, голос став низьким, майже звинувачувальним. — І все змінилось.

Аліна сиділа на краю розбитого фонтану, її сріблясті очі блиснули, коли вона повернула голову до Максима. Її голос був гострим, із легкою ноткою цікавості, що ховалась за сарказмом.

— А ти взагалі знаєш, як з’явились Рейдери, Максе?

Він зітхнув, потер шию, де ще відчувався холод бетону, і глянув на неї. Біль у ребрах трохи відступив під ранковим сонцем, але тіло гуділо від утоми. Його погляд ковзнув по двору — насторожені обличчя, шрами, татуювання — і повернувся до Аліни. Він знав дещо, уривки з того, що бачив і чув.

— Знаю, що вас називали "Виродками", — почав він тихо, голос хрипів, але звучав просто. — Люди боялись. Думали, мутації — це зараза чи прокляття. Вас виганяли, били, гнали геть. Більшість тікала на Лівий берег — у руїни, де заводи й багатоповерхівки. Там я колись жив, поки все не пішло шкереберть. Ви там виживали, а потім зібрались разом. Стали Рейдерами. Брали силою їжу, зброю. Хтось казав, що ви людожери, але я не дуже вірив.

Аліна слухала, її губи скривились у кривій усмішці — не теплій, а насмішкуватій. Вона похитала головою, ніби його слова були лише частиною правди.

— І так, і ні, Максе, — відрізала вона, її голос став низьким, різким, як удар. — Ви почали боятись. Боятись мутацій, наче це хвороба, наче прокляття. Викинули нас, як сміття. А деякі з вас ще й полювали на нас — заради розваги. Гарна розвага, правда?

Максим завмер, його брови зійшлись, очі звузились від здивування. Полювання? Він чув про сутички, про те, як сталкери бились із Рейдерами за запаси, але… розвага? Це слово вдарило, як камінь, розбудивши щось у грудях — суміш шоку й провини. Він не знав. У Цитаделі про таке не говорили, а на Лівому березі він бачив лише хаос, а не причину.

— Полювали? — перепитав він тихо, голос упав, ніби він сам не вірив. — Я… я не знав про це. 

Аліна хмикнула, її усмішка стала ширшою, але очі горіли холодом і викликом.

— О, не знав? — кинула вона, сарказм різав, як ніж. — Ну звісно, ви ж у своїй Цитаделі такі чистенькі, такі праведні. Викидали нас, а потім приходили з рушницями, щоб постріляти "виродків". Вона підвелась із фонтану одним плавним рухом, її погляд вп’явся в нього, чекаючи реакції. Навколо Рейдери мовчали, їхня тиша тиснула, ніби двір завмер, слухаючи її звинувачення. — Тож скажи мені, хто з нас кращий?

Максим стиснув губи, рука підсвідомо потерла шию. Її слова крутились у голові, важкі, як каміння. Він глянув на неї — прямо, без виправдань.

— Кращий? — відповів він нарешті, голос хрипкий, але твердий. — У Пустоті немає "кращих", Аліно. Ви стали такими, бо вас змусили. Ми бились із вами, бо боялись. Але якщо хтось із наших полював… я не знав. І це не робить нас святими.

Вона хмикнула знову, її усмішка стала ще кривішою, але в очах промайнула тінь задоволення — ніби вона досягла того, що хотіла.

— Гарно завернув, Сталкере, — сказала вона, її сарказм був гострим, як вітер Пустоти. — Але ми не просто "стали". Ми будували. А ви тільки ламали — і нас, і себе.

Вона відвернулась, глянувши на своїх людей, і додала тихіше, майже до себе:

— І якщо твій Янтар сюди добереться, ми не впадемо так легко, як ви думаєте

Максим перевів погляд на Рейдерів, що грілись біля багать і пильно стежили за ним. Дехто кривився, відверто зневажаючи його, інші завмерли, чекаючи, коли він оступиться. Їхні очі свердлили його, і повітря гуділо від настороженості.

— Ви бачите нас як загрозу, — тихо промовив він, його голос хрипів від утоми, але залишався рівним, — але хіба ми не дивимось на вас так само?

Аліна різко підвела голову, її сріблясті очі блиснули, губи скривились у гіркій усмішці.

— Саме так, Максиме, — відказала вона, її тон був низьким, із ноткою втоми. — Ми боїмося одне одного. І це найгірше.

Вони замовкли на мить, слухаючи, як тріщать вогнища й шепочуться Рейдери. Тиша зависла між ними, важка й напружена, ніби перед грозою.

— Ми могли б бути союзниками весь цей час! — крикнув Максим, його голос рвонув угору, рука стиснулась у кулак. — А не різати одне одного!

Аліна ступила до нього, її очі спалахнули, і вона гримнула у відповідь:

— Могли б! Але ви бачите в нас лише "Виродків"! Поки так — нічого не зміниться! Ми б’ємо першими, бо інакше нас поріжуть!

Її голос прогримів двором, і Рейдери заворушились — хтось встав, хтось стиснув зброю. Максим відчув, як її слова вдарили в груди, розбудивши гнів і провину. Він ступив ближче, його голос загудів:

— То я тут стою, Аліно! Хочу іншого шляху! Не ще одну війну — мені потрібна ваша допомога!