Читати книгу - "Пустота, Напрієнко Андрій"

Свідомість поверталась до Максима повільно, хвилями важкості й болю, ніби його тіло залили свинцем. Голова пульсувала, наче в череп забивали цвяхи, кожен удар віддавався гудінням у скронях. Повіки здавалися кам’яними, але він змусив себе розплющити очі. Світ був розмитим, темним, ніби затягнутим мутною пеленою. Рука смикнулась — м’язи відгукнулись пекучим спазмом, і він стиснув зуби, щоб не застогнати. Усе тіло кричало від болю, кожен рух був як вибух.

Холодний бетон під ним впивався в шкіру, пронизував до кісток, змушуючи тремтіти. Повітря смерділо сирістю й гниллю, задушливе й важке. Десь над головою крапала вода, стукіт відбивався від труб, змішуючись із ледве чутними кроками й шепотом вдалині. Кожен звук будив у ньому настороженість, холодну недовіру до цього місця.

Він спробував вдихнути глибше — груди різко закололи, ніби ребра тріснули. Кашель вирвався сам собою, на губах відчувся солоний присмак крові. Руки не рухались — зв’язані над головою, пальці намацали лише шорсткий бетон і пил. Кожна спроба поворухнутись була викликом, який його тіло вперто відкидало.

Зір повільно прояснявся. Перед очима вимальовувалось напівзакрите приміщення — тіні гойдались на стінах від тьмяного світла, що пробивалось крізь щілину десь угорі. Сили танула, але Максим знав: відпочинку не буде. Рейдери десь поруч, і кожна секунда зволікання могла стати останньою.

Він знову спробував ворушити руками, біль пронизав зап’ястя, але цього разу перед ним виник силует. Рейдер стояв у кількох кроках, його голова злегка нахилилась, ніби він вивчав свою здобич. Підійшовши ближче, він кивнув — коротко, наказово, чекаючи слів.

— Ти виродок, — прохрипів Максим, його голос тремтів від болю й злості. — Невже не доходить? Якщо нічого не зробити, нам усім кінець. Я тут не чай пити прийшов, а просити вашої допомоги.

Рейдер хмикнув і без попередження вдарив його кулаком у щелепу. Голова відкинулась назад, у роті знову з’явився смак крові.

— Не смій мене ображати, Сталкере, — прогримів хрипкий бас, низький і грубий.

Максим сплюнув червоною слиною, скривившись від болю.

— То ви таки вмієте говорити, — видушив він, іронія прорвалась крізь слабкість.

— Уяви собі, — відрізав Рейдер, піднісши руку до маски. — І ми люди, а не ваші казкові потвори.

Маска впала, і Максим завмер, ковтнувши повітря. Перед ним стояла дівчина — сріблясті очі блищали в тьмяному світлі, на губах грала мила, але хижа усмішка. Її погляд, однак, горів холодною ненавистю.

— Судячи з кольору очей… — почав він, але вона перебила.

— Химера? Чи, як ви любите казати, Виродок? — її голос був гострим, як лезо.

— Сумніваюся, що "Виродок" тут доречне, — відповів він тихо. — Скоріше, унікальна.

Вона хмикнула, її усмішка стала ширшою, але очі не потеплішали.

— І як ти досі живий із такою язикастістю, не розумію.

Дівчина махнула рукою, і двоє Рейдерів підійшли до Максима. Металеві кайдани клацнули, руки впали, і він гепнувся на підлогу. Біль у зап’ястях вибухнув із новою силою, але він стримав стогін, стиснувши зуби.

— Максим, — прохрипів він, піднімаючи голову. — Мене звати Максим.

— Дякую, без цього я б не здогадалась, — кинула вона насмішкувато, обернувшись. — Подумала б, що мене так звати. Аліна. То що ти хотів, раз приперся сюди?

Він потер руки, розминаючи затерплі пальці, і заговорив, голос усе ще хрипів, але набрав сили:

— З’явився клан. Бойовики, фанатики — знищують усе живе на своєму шляху. Ми з напарником стикались із ними в метро. Хто вони, звідки — не знаю…

— Янтар, — перебила Аліна, її тон став різкішим. — Так ми їх називаємо. Не знаю, чим ви там займаєтесь у своїй Цитаделі, але світ не обмежується Києвом. Там, де з’являються ці виродки, люди гинуть.

Максим звів брови, здивування прорвалось крізь біль.

— Звідки ти знаєш?

Вона зітхнула, її погляд потемнів, але голос залишився твердим.

— Рік тому їх бачили в області. Нападали на тих, хто вижив — військові з технікою, добре озброєні. Їх описували як зомбі під гіпнозом: пісочна форма, бурштинові бронежилети. Не лишають нікого живого.

Аліна підійшла до дверей, кинувши швидкий погляд на Максима через плече. Її сріблясті очі блиснули в тьмяному світлі.

— Ти йдеш чи ні?

— Куди? — прохрипів він, голос усе ще тремтів від болю.

Вона скривила губи в насмішкуватій усмішці.

— Ну, раз прийшов із миром, то ти мій гість. А гостям у кімнаті для тортур не місце. Ходімо поговоримо нормально, без цих декорацій.

Максим насилу піднявся на ноги, кожен рух відгукувався різким болем у суглобах. Тіло протестувало, але він стиснув зуби й пішов за нею до виходу. За дверима перші промені ранкового сонця пробивались крізь сіру пелену, оживляючи вулицю міста Рейдерів. Навколо кипіло життя — голоси, кроки, дим від багать, — ніби страх і смерть тут були лише далекими спогадами.

Він примружився, світло різонуло по очах, змусивши його звикати до нової реальності. Максим опинився в серці ворожої території, серед тих, кого ще вчора вважав безжальними дикунами. Тепер перед ним стояло питання: союзники вони чи нова загроза?

Аліна вела його через двір — занедбану недобудову, де зламані стіни, іржаві контейнери й уламки старої техніки створювали хаотичний лабіринт. Навколо багать грілись групи Рейдерів — їхні погляди, насторожені й холодні, впивались у нього, ніби шукаючи слабину. Максим відчував, як ці очі пронизують його наскрізь, але тримав спину прямо, хоч кожен крок віддавався болем у ребрах.

— Тут усі знають, що ти чужак, — кинула Аліна, не обертаючись, її голос був різким, але спокійним. — І не люблять таких. Особливо типу тебе.

— Типу мене? — він скривив губи в слабкій усмішці, йдучи поруч.

— Сталкерів, — відрізала вона, глянувши на нього краєм ока. — Ви дивитесь на нас зверху вниз. Думаєте, ми просто виродки, що ріжуть усе, що рухається. Але тут усе складніше, ніж тобі здається, розумнику.