Читати книгу - "Пустота, Напрієнко Андрій"

— Допомога? — перепитала вона, її голос став вищим, пронизаним тонким, насмішкуватим сарказмом, ніби вона ледве стримувала смішок. — Оце так, Сталкере, ти точно знаєш, де шукати благодійників, чи не так?

Вона склала руки на грудях, її брова вигнулась, а очі блиснули глузуванням, але з-під нього пробивалась холодна втома. Рейдери загуділи — хтось хмикнув, хтось кинув тихий коментар, але всі чекали її наступного слова. Напруга між ними іскрила, але вже не вибухала, а тліла, як вогнище за спиною.

Максим трохи нахилив голову, не відводячи від неї погляду. Його очі потемніли, голос став хрипким, ніби він змушував себе говорити те, що давно тримав усередині.

— Думаєш, я цього хотів, Аліно? — тихо почав він, але в його тоні пробивалась гіркота. — Думаєш, я винен у тому, що ви пережили? Бляха, я теж втратив усе в цьому всратому світі — дім, людей, себе. Я не герой, не святий, я просто намагаюсь не здохнути.

Аліна завмерла, її сріблясті очі звузились, вивчаючи його. Вона мовчала кілька секунд, ніби шукала в його словах підступ, але потім її погляд пом’якшав — ледве помітно, хоча обережність нікуди не зникла.

— Ти хочеш, щоб ми допомогли вам? — уточнила вона, її голос був низьким, але з ноткою скептицизму. — Чому ми повинні це зробити?

Максим ступив ближче, його руки злегка тремтіли, але він стиснув їх у кулаки, шукаючи слова.

— Бо є ворог гірший за нас обох. Вони не питають, хто Рейдер, хто Сталкер. Янтар — як ви їх прозвали — знищує все. Якщо вони доберуться до вас, союзів уже не буде, буде пізно.

Аліна задумливо барабанила пальцями по поясу, її погляд ковзнув по ньому, оцінюючи.

— Отже, ви не справляєтесь і побігли до тих, кого вважали ворогами, — кинула вона з легким сарказмом, її губи скривились у півусмішці. — Сміливо, але наївно. Чому нам вірити тобі?

Він на мить відвів погляд, видихнув, а потім знову глянув їй в очі — прямо, без маски.

— Бо в мене немає іншого виходу. І в вас теж. Якщо не об’єднаємось, нас просто зітруть.

Аліна мовчала, її обличчя залишалось непроникним, але в глибині очей промайнуло щось схоже на розуміння. Вона зітхнула, склавши руки на грудях.

— Гаразд, Сталкере, — сказала вона нарешті, її голос став твердим. — Я передам твоє прохання іншим. Але навіть якщо я захочу, тобі доведеться переконати всіх. Не кожен тут готовий забути кров і почати з нуля.

— Я готовий спробувати, — кивнув Максим, його голос був тихим, але рішучим. — Що мені робити?

Аліна прищурилась, її губи вигнулись у легкій, трохи хижій усмішці.

— Почни з того, що доведи, що ти не ворог. Покажи, що можеш довіряти нам.

— І як це зробити? — він звів брови, чекаючи підступу.

— Ти ж любиш ризик, чи не так? — сказала вона, її усмішка стала ширшою, але очі залишались холодними. — Рейдери підуть тільки за Рейдером, Максе. Хочеш нашої підтримки — доведи, що ти один із нас.

Максим насупився, його плечі напружились.

— Що ти маєш на увазі?

Аліна прищурилась ще сильніше, її усмішка набула хижого відтінку.

— Випробування. Піщана буря. Без зброї.

Він випрямився, намагаючись приховати тінь сумніву в очах.

— Без зброї? Ти серйозно?

— Абсолютно, — кивнула вона, її голос став тихим, але твердим, як сталь. — Хочеш довіри — виживи так, як виживаємо ми. У бурі немає ні спорядження, ні захисту. Тільки ти.

Максим стиснув щелепи, але швидко повернув спокійний вираз обличчя.

— Звучить не дуже гостинно. Що мені треба зробити?

— Пройти через бурю, — сказала Аліна, її тон був холодним і чітким. — Вижити й повернутись. Якщо впораєшся — ти один із нас. Тоді, можливо, ми тебе вислухаємо.

Він пильно глянув на неї, відчуваючи, як сумніви гризуть його зсередини.

— Це майже самогубство, — сказав він, його голос став нижчим. — А як же Піщані Тіні?

Аліна лише всміхнулась, ніби це питання її розважило. Вона знизала плечима.

— Піщані Тіні? — її тон був легким, але з ноткою виклику. — Просто частина нашого життя. Хочеш бути з нами — навчись жити поруч із ними, а не тікати.

Максим провів рукою по потилиці, відчуваючи, як тьмяний біль від удару пульсує під пальцями. Божевілля цієї ідеї вдарило в голову — буря, без зброї, серед Піщаних Тіней. Легка здобич. Він глянув на Аліну, його очі звузились від недовіри.

— Тобі не здається, що це занадто? — його голос був низьким, із ноткою сумніву. — Без зброї серед тіней? Навіть ви так не ризикуєте, не висуваєтесь відкрито.

Аліна нахилила голову, її губи скривились у легкій, але хижій усмішці. Вона ступила ближче, її сріблясті очі блиснули в променях сонця, що пробивались крізь пил.

— Не ризикуємо? — перепитала вона, її тон був різким, але спокійним. — Максе, ми щодня граємо з долею. Це не ризик — це життя. Якщо тіні тебе лякають, ти вже програв.

Вона випрямилась, її погляд став твердим, ніби вона кидала йому виклик не словами, а самою своєю присутністю. Максим стиснув кулаки, відчуваючи, як напруга стягує м’язи. Це було не просто випробування сили — це перевірка його нутра, його волі. Він знав, що відступити означає здатись не лише перед нею, а й перед самим собою.

— Я не боюся їх, — сказав він твердо, піднявши підборіддя й зустрівши її погляд. — Я впораюсь.

Аліна ледь помітно кивнула, її очі блиснули — не глузуванням, а тихим задоволенням від його відповіді.

— Ось і побачимо, чого ти вартий, Максе, — сказала вона, її голос став м’якшим, але з ноткою сталі. — Готовий?

Максим видихнув, повітря вийшло різко, ніби він скидав із плечей невидиму вагу. Він стиснув губи, тримаючи впевненість, хоч усередині все стискалось.

— Готовий, — відрізав він.

Аліна махнула рукою, і кілька Рейдерів підійшли без слів. Їхні рухи були швидкими, звичними — вони забрали його пістолет, ніж, усе, що могло дати хоч якусь перевагу. Максим відчув, як серце закалатало швидше, але змусив себе дихати рівно, зберігаючи холоднокровність. Його пальці інстинктивно смикнулись до порожньої кобури, але він опустив руку.