Читати книгу - "Лялька, Айрін Сторі Irene Story"

Елена приїхала в Андалусія та заселилась у вже завчасно заброньовану кімнату в готелі. Вона хотіла трішки перепочити після дороги. Тим паче не годилось похапцем відвідувати чиюсь могилу.

Елена взяла з собою не багато речей, адже ця поїздка мала зайняти день або два в кращому випадку. Але одну річ вона взяла б з собою в будь-якому випадку – це зброя. Наявність пістолета навіювала Елені почуття спокою та захищеності. А ще був ніж. Після останніх моторошних подій в її житті вона зрозуміла, що не можна покладатись на випадок чи вдачу. Особливо, коли це стосується її життя. Якщо б у неї був ніж, коли її викрав Макс, то б вона могла б його підрізати десь по дорозі. Чомусь саме підрізати. Не вбити. Принаймні одразу.

Зараз пістолет був в її сумочці, а ніж вона прикріпила до ноги. Цю її схованку надійно приховував поділ сукні. В Андалусії було тепло, то погода грала на її боці.

Їхати на кладовище Елена збиралась зранку наступного дня. Ввечері, в період сутінок, гуляти посеред могил був не найкращий варіант. Прокурор не була забобонною, але сама думка про це не призводила до комфортного стану.

Альдо вона принципово не повідомляла, що приїхала в його рідне місто та збирається провести певний час в ньому. Він би не зрозумів таке її бажання – відвідати місце поховання його сестри. Все ж таки Елена й Олівія не були знайомі та навіть ніколи не бачились. Але якщо б зрозумів – то йому б було однозначно боляче. І він би запропонував їй поїхати з нею. Через почуття провини чи ще чогось.

Елена бачила, який вплив має на Альдо розкриття секретів його сім’ї. Це його мучило, це його з’їдало живцем. Було помітно, що йому і соромно, і страшно за матір; що він горює та оплакує втрату батька. Ще розбурхувати його напевно незагоєні душевні рани відвідинами могили сестри – це було б нестерпно та жорстоко.

За планом в Елени була вечеря в номері, тому що кудись йти – це був би зайвий клопіт та люди. Після психологічних та фізичних травм, які Елена отримала за досить короткий проміжок часу, знаходитись серед натовпу людей було для неї важко. Люди її відверто дратували. Шум та галас міста примушував її очі заплющувати від сильного головного болю, який одразу розпочинався, коли вона опинялась серед людей. Зараз вона могла витримати тільки своїх колег по роботі. Вони наче відчували, що її краще зараз не турбувати своїми увагою, спілкуванням чи проханнями. Скоріш за все це був один з проявів отриманого струсу мозку. А може Елена вперше за своє життя була чесна сама з собою. Після пережитого стресу вона не соромилась виказувати своє ставлення та говорити те, що вона думає. Елені стало все рівно, що про неї подумають чи скажуть інші. Вони просто не були в тих обставинах, що вона була тоді і зараз. Вона змінилась, вони – ні.
Елена не могла заснути до двох годин ночі, не дивлячись на те, що мала встати не пізно. Якісь певні думки важко було виокремити. Вона думала про все і одразу. Так багато всього треба було обдумати, вирішити, доручити, перевірити, розказати, пояснити, обрати, виконати, запобігти, врятувати… Її думки були схожі на хаос, який вона хотіла впорядкувати.

Врешті решт Елені вдалось заснути – і, дякувати Богові, їй нічого не наснилось. Ще й нічний кошмар завдав би їй більшого дискомфорту. А їй треба було налаштуватись на відвідини цвинтаря.

Зранку дорога не була завантажена, тому Елена швидко проїхала до місця призначення. На кладовище вона зайшла без проблем, це було відкрити громадське місце, хоча сім’я Марчена могла дозволити поховання на закритій території. Видно було, що там прибирали та доглядали навіть тоді, коли родичі не були на це здатні. Могила Олівії знаходилась недалеко від основної алеї. Поруч знаходилась лавка. На подив Елени, вона не була порожня. На ній сиділа жінка з довгим світлим волоссям. Сиділа вона не порушно, чомусь заледве посміхаючись. Здавалось, що вона перебуває в стані абсолютного спокою та гармонії.

Коли Елена підійшла, жінка підняла голову та знайшла своїм поглядом її.

- Привіт, сестро! І вітаю з Днем народження!