Читати книгу - "Ліїн із роду со-Ялата, Тетяна Гуркало"

З Пляшки баркентина пішла ближче до вечора, коли почала повертатися вода. Виявилося, до розриву в тканині світу теж треба йти своєрідною «шийкою», просто мало хто ризикував заходити — яскраве зелене світло, видиме від самого входу, натякало, що туди краще не потикатися.

Поки чекали на приплив, кожен розважався, як міг. Дракони доламували великі уламки кораблів, перетворюючи їх у дрібні, а потім довго кружляли над водою, чи вишукуючи тих, що вижили, щоб їх утопити, чи розминаючи крила. Каяр взагалі вважав, що їхня магія теж не нескінченна і щоб відкрити прохід туди, звідки вони прийшли, спочатку треба накопичити сили.

Моряки займалися хто на що здатний. Один боцман вирішив приділити час молоді і залякував страшними історіями юнгу-неюнгу, який після цих оповідань, напевно, втече на берег і постарається до кораблів більше не наближатися.

Марк лежав просто на палубі, підставляючи сонцю пузо, як великий кіт. Його переступали, іноді тихенько обзивали, але маг не реагував. Він відпочивав і відновлювався найзручнішим для себе способом.

Капітан, мабуть злякавшись, що Ліїн вирішить поставити йому кілька незручних питань, урочисто пішов спочатку до кермового, потім до шкіпера, а потім і зовсім сховався в каюті, нібито в нього з'явилася дуже важлива справа. Ще й закрився, зараза, Ліїн перевіряла, за ручку посмикала.

Натомість Мелана стояла біля борту. Біля правого, бо з того боку відкривався вид на чисту воду і скелі, а не на кров землі, що догоряє, дерев'яні уламки і драконів. І Ліїн, трохи подумавши, приєдналася до неї. Так вони удвох і стояли якийсь час, дивлячись на воду. Потім Ліїн набридло мовчати і вона сказала:

— Я на вас усіх образилась.

— Добре, — озвалася Мелана і сумно зітхнула.

— Але тебе я пробачу, якщо ти розповіси щось цікаве, — додала Ліїн.

Лікарка хмикнула.

— Про душечку нічого не розповім, це не мої таємниці, — попередила одразу.

— Значить, про нього можна розповісти щось цікаве, — відразу зрозуміла Ліїн.

— Звичайно. Про нього багато чого цікавого можна розповісти. І про його матінку. А особливо про батька. Але це не мої таємниці.

— А про поліно? Яке артефактне? — Незрозуміло навіщо запитала Ліїн.

— Поліно добре і справді артефактне, але його треба бачити, — сказала Мелана і знову зітхнула. — Що тобі розповісти? Може, про драконів?

— А вони не страшна таємниця? — здивувалася Ліїн, яка була впевнена, що як тільки Велівера вийде з каюти, то відразу ж вимагатиме клятву на крові.

— Вони легенда, в яку ніхто не повірить, — сказала Мелана, посміхнувшись. — І вони дуже рідко залітають далі за скелі на краю світу. Їм у нас незатишно, наш світ розбалансований і доводиться витрачати дуже багато сил, щоб просто летіти. А ще їм треба віддавати свою силу на підтримку кордону з хаосом... До речі, знаєш, чому столиця імперії знаходиться на кам'янистому та порівняно невеликому острові Зелених Птахів?

— Чому? — зацікавилася Ліїн.

— Тому що він знаходиться практично в центрі уламка, в якому ми живемо.

— І вплив вогняних магів, що живуть у столиці, рівномірно поширюється на всі боки, — здогадалася Ліїн.

— Так, — підтвердила Мелана. — Тому потрібні дракони. Як ти розумієш, кордон найбільш віддалений від центру.

— Зрозуміло, — сказала Ліїн, підозрюючи, що світ не падає у згаданий хаос лише якимось дивом. — А звідки дракони прилітають?

— З якогось свого світу. Цей світ також зв'язаний із Великим Океаном, з яким раніше були зв'язані й ми. І коли наші зв'язки обірвалися, у їхньому світі теж щось розладналося, не так сильно, як у нас, але... Ось вони й допомагають. І нам допомагають, і собі.

— Ага, — сказала Ліїн. Схоже, навіть у безкорисливість легендарних ящерів вірити не варто. Що вже казати про людей. — Мелана, мене справді хочуть видати заміж? Чи ти не знаєш?

— Я знаю. Незаміжня спадкоємиця стількох земель сама собою привід для… хм… зіткнень. А коли в когось на ці землі ще й плани є… А вчителі у школі дружно стверджують, що як маг бідолашна дівчинка нічого видатного так і не показала…

— Не показала? — зацікавилася Ліїн.

— Дві третини грошей у твою школу приходять із імператорської скарбниці. Сама повинна розуміти, що якби імператор попросив, то ти виявилася б і взагалі невміхою.

— Але навіщо?

— А щоб усілякі… хм… дивні чоловіки менше боялися і винищили один одного ще до того, як буде претендувати на кого.

— Як цікаво. Виходить, я дуже вчасно втекла. Моя втеча була вигідна нашому доброму імператору навіть більше, ніж моє заміжжя.

Мелана загадково посміхнулася і знову почала дивитися на воду.

— То кому ж імператор має намір віддати мої землі, зі мною в якості доповнення? — вирішила не відступатися від цікавої теми Ліїн.

— Справа не в тобі і не в землях. А в тому, що він хоче одружити кількох вірних людей, сказала Мелана.

— І всіх зі мною?

— Ну що ти. Кандидаток на даний момент більше, ніж цих людей. Все залежатиме від обставин. І від часу. Дві кандидатки ще надто малі для термінового заміжжя. Одна примудрилася вискочити заміж за красунчика-ідіота, котрий не розуміє, у що він вліз. І живий він поки що тільки зусиллями нічних вовків. А так би його вже і отруїли, і зарізали, і навіть спалили. Тільки мага поки що ніхто залучити не здогадався. Цей ідіот виявився не вигідною кандидатурою для всіх. І дурний настільки, що ніхто не бажає з ним зв'язуватися та домовлятися. Один імператор вирішив, що так буде навіть веселіше, а овдовіти кандидатка ще встигне. Тим більше, бідолашна дівчинка вже сама зрозуміла, з ким зв'язалася, і почала потихеньку з'ясовувати, як найняти тямущого вбивцю.

— І її вбивцю нічні вовки зупиняти не стануть, — здогадалася Ліїн.

— Імператор не втручається у сімейні чвари, — підтвердила Мелана.

— Але я все одно нічого не розумію, — зітхнувши, зізналася Ліїн.

— Це тому, що ти майже нічого не знаєш, — втішила Мелана. — А ще… ще подумай ось про що. Насправді, кандидатки в дружини всі однаково багаті і, якщо виберуть тебе, то не тому, що ти володієш островами, які ще треба відбити у піратів…