Читати книгу - "Оповідання та памфлети, Марк Твен"

Минув ще тиждень – і знову новина: старі помирають... В передсмертну годину свідомість Річардса прояснилася, і він послав по Берджеса. Берджес сказав:

– Залиште нас на самоті. Я гадаю, він хоче мені щось сказати без свідків.

– Ні,– заперечив Річардс,– я хочу, щоб були свідки. Я хочу, щоб ви всі чули мою сповідь,– я хочу померти як людина, а не як собака. Я вважав себе чесним, як і всі, але та чесність була штучна; і, як і всі, я не встояв перед спокусою. Я підписався під брехнею, коли претендував на жалюгідну торбину. Містер Берджес не забув, яку послугу я зробив йому колись,– і з почуття вдячності він приховав мого листа й урятував мене. Ви всі знаєте, в чому його обвинувачувано багато років тому. Мої свідчення – і тільки мої – могли б підтвердити його непричетність, та я вчинив як боягуз і не врятував його від ганьби...

– Ні, ні, містере Річардсе... Ви...

– Моя служниця викрила йому мою таємницю...

– Ніхто нічого мені не викривав.

– ... і тоді він вчинив так, як вчинив би кожен на його місці: він пошкодував, що колись урятував мене й викрив мене... як я й заслуговував.

– Ніколи! Присягаюся!

– Але я від щирого серця прощаю йому все!

Палкі протести Берджеса були марні, небіжчик відійшов у вічність, не відаючи того, що він вчинив ще одну несправедливість бідному Берджесові. Дружина його померла тієї самої ночі.

Останній із священної дев’ятнадцятий теж став жертвою диявольської торбини. Ореол колишньої слави міста остаточно розвіявся. Його жалоба була тиха, але глибока.

Законодавчим актом – у відповідь на прохання та петиції – дозволено було перейменувати Гедліберг (як саме, не має значення, я міста не викажу), а також викинути одне слово з девіза, що протягом багатьох поколінь прикрашав офіційну печатку міста.

Воно знову стало чесним містом, але пильнує, і тепер його так легко не обдуриш!

Колишній девіз 

Не введи нас у спокусу.

Новий девіз

Введи нас у спокусу.

1899

Так уже заведено в нашій країні, що як хто зумів повністю поладнати свою релігію з вимогами власного сумління, то не потребує клопотатися, чи це поладнання задовольняє кого стороннього, чи ні.

В Австрії та деяких інших країнах це не так. Там держава ладнає за людину її релігію, сама людина в тому голосу не має.

Патріотизм – це всього-на-всього різновид релігії: любов до країни, обожнювання країни, відданість прапорові країни, її честі й добробутові.

В абсолютних монархіях його постачає підданому трон, в нудному трафаретному вигляді; в Англії та Америці його постачає громадянинові, в нудному й трафаретному вигляді, політик і газета.

Наш політико-газетяний патріот часто наодинці з собою давиться своєю дозою; але глитає і якомога силкується затримати її в своєму шлунку. Блажен, хто духом лагідний.

Часом на початку якоїсь підлої скаженої політичної кампанії він поривається збунтуватися, але не робить цього, бо має досить обачності. Він знає, що його творець довідається про це – творець його патріотизму, непутящий базікало, шестидоларовий помічник редактора містечкової газети – і розляпає все друком, ще й обізве його зрадником. А то жахлива перспектива. Це змушує його підібгати хвоста межи ноги й тремтіти. Ми всі знаємо – читач це знає дуже добре,– що два роки тому55 дев’ять десятих людських хвостів Англії й Америки перебували саме в такому стані, тобто дев’ять десятих всіх патріотів Англії й Америки поробилися зрадниками, аби лиш їх не обізвали зрадниками. Чи ж не правда? Я знаю, що це правда. Чи ж не дивна це річ?

Але дуже всерйоз того соромитись не варто. Рідко кому вдається – дуже-дуже рідко – виграти битву зі своїм вихованням; надто вже сили нерівні. Багато років,– може, й завжди – виховання обох націй було злісним ворогом незалежної політичної думки, вперто неприязним супроти патріотизму, виробленого людиною самостійно, патріотизму зродженого у власній голові людини, випробуваного вогнем, надійно провіреного її власним сумлінням. В результаті патріотизм був одягом на вихід, купленим з других рук. Патріот не знав, як, коли чи звідки брались його поняття, та й не дбав про те, аби лиш виглядало так, ніби він з більшістю,– а це було головне, в цьому була безпека і вигода. Чи знає читач бодай трьох людей, що мають справжні підстави для свого патріотизму, і можуть їх вказати? Хай краще не досліджує докладніш, як не хоче розчаруватися. Скорше за все він виявить, що ті люди набралися свого патріотизму з громадського корита і ні трохи не доклали власних рук до його виготування.

Виховання робить чудеса. Воно спонукало народ нашої країни опиратися Мексіканській війні;56 а потім – пристати на те, що вважалося думкою більшості – патріотизм більшості, це ж бо і є типовий патріотизм – і люди йшли на ту війну і воювали. Перед громадянською війною виховання зробило Північ байдужою до рабства і прихильною до гендлювання рабами; через це Массачусетс поставився вороже до американського прапора і не дозволив підняти його на будівлі конгресу штату – в його очах то був прапор інтриганів. Але невдовзі виховання перекинуло Массачусетс на інший бік, і він люто кинувся війною на Південь під тим-таки прапором проти своїх колишніх інтересів.

Нема такого, чого не змогло б виховання. Нема нічого вище його досягу чи нижче. Воно може обернути лиху мораль на добру, добру на лиху; може знищити принципи, може їх відродити; може принизити янгола до рівня людини і підняти людей до рівня янголів. І воно здатне зробити будь-яке з цих чудес протягом року, навіть шести місяців.

А значить, людей можна виховати, щоб вони самі формували свій патріотизм. Їх можна виховати, щоб виробляли його в себе в голові та серці, в ні від кого незалежній самоті свого власного дому. Їх можна виховати, щоб перестали сприймати патріотизм на команду, як австрієць сприймає свою релігію.

1900

I

Отже, великий штат Міссурі так осоромився! Кілька його синів