Читати книгу - "Оповідання та памфлети, Марк Твен"

Річардс вийняв звідти записку й прочитав. Записка була від Берджеса.

«Колись у скрутну хвилину ви врятували мене. Я врятував вас учора ввечері. Для цього я мусив збрехати, але жертву цю я приніс охоче, з наказу вдячного серця. Ніхто в цьому місті не знає так добре, як я, що ви чудова, добра й шляхетна людина. В глибині серця ви не можете поважати мене, добре знаючи, в чому мене звинувачують, але я прошу вас принаймні повірити, що я – людина вдячна. Це полегшить мені мій тягар,

Берджес»

– Ми врятовані ще раз! Але якою ціною! – Він кинув і цю записку у вогонь.– Я волів би... я волів би краще вмерти, Мері... я волів би покинути це все...

– Ох, гіркі дні, гіркі дні настали, Едварде. Ці удари – хоча й від благородної руки – такі жорстокі, такі часті!

За три дні до виборів кожен з двох тисяч виборців одержав на пам’ять подарунок – знамениту фальшиву монету. На одному боці монети вибито було слова: «Я сказав бідолашному чужинцеві…» На другому боці було: «Йдіть і спробуйте виправитись. Пінкертон».

Таким чином усе сміття, зібране під час небаченої гри, було висипано на голову одної-єдиної людини й це мало жахливий ефект: вибухла нова хвиля сміху, скерована проти Пінкертона, а Гаркнесові дісталася легка перемога.

Протягом доби після того, як Річардси одержали чеки, їхнє сумління трохи заспокоїлося. Старе подружжя визнало за краще примиритися, забути вчинений ними гріх. Але їм ще судилося відчути, яка то жахлива річ – гріх, який ось-ось мають викрити. Оновлений гріх ще відчутніший та тяжчий.

Ранішня проповідь у церкві була на старий копил – давно відомі слова про давно відомі речі; парафіяни чули їх уже тисячі разів, і, втративши давно будь-яку гостроту й будь-який сенс, ці проповіді радше наганяли на них сон.

Але тепер було інакше: кожне слово проповіді звучало як обвинувачення, скероване проти людей, винних у смертних гріхах.

Після церкви вони насилу втекли від юрби поздоровників і подалися додому, спонукувані неясним, непевним і невиразним передчуттям біди. Ненароком вони побачили містера Берджеса, що завертав за ріг. Він не відповів на їхній уклін. Він просто їх не помітив, хоч вони того не знали. Про що свідчила така поведінка? Вона свідчила... вона свідчила... про чимало всяких страшних речей. Може, він дізнався, що Річардс міг обілити його від підозри в давно минулих гріхах,– і спокійно вичікує нагоди, щоб звести з ним рахунки. Пойняті розпачем, удома вони уявили собі, що їхня служниця могла підслухати, як Річардс розповідав дружині, що знав про причетність Берджеса; далі Річардс почав пригадувати, ніби він ту мить чув там шелест жіночої сукні; трохи згодом він уже був певний, що чув той шелест. Вони вирішили покликати під якимсь приводом Сару, щоб поглянути їй у вічі: якщо вона справді виказала їх містерові Берджесу, з її поведінки це було б знати. Вони поставили їй кілька запитань – запитань настільки випадкових, пустих і безцільних, що дівчина подумала, чи не збожеволіли старі з радощів, діставши несподіване багатство; гострі й підозріливі погляди в її бік остаточно збентежили служницю, і це вирішило справу. Сара зашарілася й так зніяковіла, що старі побачили в цьому виразні ознаки її провини: вона шпигує за ними, вона виказала їх. Лишившися знову на самоті, вони заходилися зіставляти докупи різні обставини, що не мали одна до одної жодного відношення, і дійшли жахливих висновків. Уявивши собі найгірше, Річардс ураз так зітхнув, що дружина спитала:

– Ой, що таке?.. Що таке?

– Записка... Берджесова записка! Її стиль такий саркастичний! Тепер я це добре бачу! – Він процитував: «В глибині душі ви не можете поважати мене, добре знаючи, в чому мене звинувачують…» – О, тепер це цілком ясно, боже мій! Він знає те, що знаю я! Ти бачиш, як хитро побудовано фразу? То була пастка... І я в неї потрапив, мов дурень, Мері...

– Ох, який жах! Я знаю, що ти хочеш сказати... Він не повернув тобі твого листа...

– Ні... він тримає його в себе, щоб було чим занапастити нас... Мері, деяким особам він уже виказав мене... я знаю... я добре знаю і... Пам’ятаєш, як на нас дивилися в церкві? Ага,– він не відповів на привітання,– він знав, що робить!

Вночі викликали лікаря. А вранці всюди розійшлася новина, що подружжя Річардсів тяжко захворіло: на старих вплинули гостре збудження, спричинене несподіваною спадщиною, привітання, хвилювання останнього часу,– так сказав лікар. Місто щиро вболівало за ними, бо ці старі були єдині чесні люди, які ще лишилися в місті.

Минуло два дні, й новини погіршали. Старі марили й поводилися дуже дивно. Сиділки запевняли, що Річардс показував чеки... на вісім тисяч п’ятсот доларів? Ні, на величезну суму – на тридцять вісім тисяч п’ятсот доларів! Як можна було пояснити таке надзвичайне щастя?

Згодом сиділки розповіли про ще дивніші новини. Вони вирішили були заховати чеки, щоб часом хто не вкрав. Але, понишпоривши під подушками хворих, вони переконалися, що чеки зникли. Річардс сказав:

– Не чіпайте подушки. Чого вам треба?

– Ми думали, що чеки б краще...

– Ви їх більш ніколи не побачите: я їх знищив. Їх приніс сатана. Я бачив на них пекельне тавро, і я знаю, що мені їх прислано, аби спокусити мене на гріх.

Далі він почав верзти таке, що й зрозуміти було неможливо, і згадати страшно,– до того ж лікар звелів їм мовчати про це.

Річардс сказав правду: чеків більше ніхто ніколи не бачив.

Але одна сиділка, певно, пробалакалася вві сні, бо днів за два про марення хворого довідалося все місто; вони були й справді дивні. Виходило, що Річардс теж претендував на торбину і що Берджес спершу це приховав, а тоді по-зрадницькому виказав його.

Запитували у Берджеса – він уперто все заперечував. Він ще сказав, що не гаразд надавати такої ваги маренню хворої старої людини, до того ж навіть божевільної. Однак підозра ця була в усіх на вустах.

Минуло ще день чи два – і заговорили про те, що місіс Річардс, марячи, слово в слово повторює чоловікові слова. Підозра знову спалахнула й виросла до цілковитого переконання, аж урешті віра співгромадян у чистоту єдиного