Читати книгу - "Золота четвірка. Дев'ятнадцятий кілометр, Едуард Фікер"

— У вас, напевно, є для мене якесь важливе повідомлення?

— Так, — хитнув він головою.

Я з підозрою глянув на нього.

— Для нас зараз найважливіше — довідатись про долю Віри Клімової. Можливо, ви знаєте, де вона?

— Так, — запевнив він.

— Де?.

— Тут, — відповів Карличек, показуючи пальцем у бік вілли.

Я вважаю, що нітрохи не зменшу заслуг Карличка і не перебільшу власної ролі, коли скажу, що й мені подібне спадало на думку. Якщо Гвідо Коларж так просто запросив до себе пані Госсарт, значить, він служив їй. Отже, вона могла скористатися його віллою, аби сховати Віру Клімову.

Арнольд Фієдлер доручив Вірі сховати коробочку від духів. «Забудь про неї і нікому — анічичирк». Ці слова коханого запали в душу дівчини, і вона навмисне потаїла від нас свій скарб. Віра не знала, що лежить у коробочці. Та коли Арнольд загадково зник, вирішила зазирнути в неї і відразу ж збагнула, про що йдеться. Одержати відповідь на запитання, хто така Госсарт, їй допоміг інцидент в фотоательє.

Дівчина вирішила діяти. В неділю ввечері вона приїхала в посольство і після взаємних привітань з пані Госсарт, сказала їй:

— А тепер поговоримо про головне. Мені все відомо. Ви боїтесь Арнольда, і недарма. Ті папірці можуть завдати вам багато неприємностей. Розкажіть мені всю правду — і ми розійдемось по-хорошому. Що ви зробили з Арнольдом?

Пані Госсарт заходилася її в чомусь переконувати, але дівчина раптом відчула, як вона кудись провалюється і нічого не бачить і не чує. Очевидно, Віру чимось почастували…

Давид Браун їздив на американському автомобілі марки «каділлак». Це була довжелезна машина останньої моделі. В ній і опинилася Віра Клімова, «запакована» в просторий багажник, куди міг би вміститися ще один автомобіль.

Зранку, в понеділок, «каділлак» виїхав з посольства і зупинився на Вацлавському майдані перед готелем «Ялта».

За ним стежили. З машини вийшов водій — пан Браун і зник у готелі. Там він провів цілий день, розмовляючи з якимись іноземцями. Увечері Браун разом із ними сів в інший автомобіль, а «каділлак» залишився на майдані.

Об одинадцятій вечора до машини підійшов одягнений в уніформу шофер і відвів її до будинку посольства. Де був у цей час пан Браун — невідомо. Через двадцять хвилин шофер виніс з посольства два маленькі чемодани, поклав їх у «каділлак» і поїхав. Слідом за ним рушила й машина з нашими працівниками. Але за містом «каділлак» розвинув таку швидкість, що наздогнати його було неможливо.

Куди він звернув, встановити не вдалося, хоч його втратили з поля зору лише на кілька хвилин. В ефір негайно послали наказ про розшук американського «каділлака», і невдовзі його затримали. Швидку їзду шофер пояснив так: він мав наказ дістатися на вокзал у Враньєнах, випередивши поїзд, щоб передати пасажирові чемодан, який той випадково залишив у посольстві.

Згодом ми довідались, що саме за ті кілька хвилин, коли «каділлак» зник із очей, непритомну Віру Клімову переклали в кузов грузовика, — того самого, що перевозив шафу Арнольда Фієдлера. За кермом сидів Давид Браун. Він спокійнісінько приставив «вантаж» на віллу Коларжа. Професор, удвох із дружиною, переніс знесилену дівчину до кімнати своєї тещі. Старої того дня вдома не було — її передбачливо відправили в лікарню.

Віру Клімову наказано було мордувати, аж поки вона не віддасть документи. Але в цей час на віллу прибув Карличек у ролі Августа Майєра, а слідом за ним і «агент ГК 12/37». Допит Клімової довелося відкласти. Давид Браун, котрого професор відрекомендував як лікаря, вирішив із обережності поки що на віллі не з'являтися.

Віра почувала себе дуже погано. Поки їздили за лікарем, вона нерухомо лежала перед нами, виснажена, жовта як віск. За ці дні дівчина дуже схудла і помітно подорослішала.

Гвідо Коларж нічого не заперечував. Він повністю викрив Брауна, який залишив йому препарати, щоб тримати Віру в стані непритомності.

На пані Госсарт, Брауна й Дінгеля наше законодавство не поширювалось. У неділю опівдні міністерство закордонних справ офіційно попередило їх, що протягом двадцяти чотирьох годин вони мусять залишити межі Чехословацької республіки як особи, котрі використовували своє службове становище для антидержавної діяльності.

Але на цьому справа не закінчилась. Нас чекала ще одна несподіванка.

В неділю пообіді я запропонував Карличкові:

— Ходімо провідаємо Лоубала.

— З радістю, — погодився Карличек.

— А потім зайдемо до полковника. Він хоче познайомитися з вами.

Біля ліжка Лоубала зібрався майже весь наш відділ. Прийшли із своїми дружинами Трепинський, Скала, а також старший син Лоубала. Поранений почував себе добре, з його обличчя не сходила щаслива посмішка.

Потім ми завітали до полковника. Тільки-но господар запросив нас сісти, як задзвонив телефон.

— Це з управління. Розшукують вас, — сказав він, звертаючись до мене.

Черговий доповів, що дзвонила пані Госсарт і хотіла особисто поговорити з начальником загону, який був на віллі Коларжа. Їй відповіли, що зараз мене в управлінні немає, але якщо вона бажає, їй пізніше повідомлять, чи зможуть задовольнити її прохання. Пані Госсарт дала номер свого телефону і ще раз повторила, що йдеться про дуже важливу справу.

Полковник наказав мені негайно їй подзвонити і зняв трубку паралельного телефону, щоб послухати нашу розмову.

— Я хотіла б з вами поговорити, — мовила пані Госсарт. — Дозвольте приїхати до вас?

— Це було б для мене великою честю, — почав я з іронією. — На жаль, ми не зможемо вас зустріти так привітно, як професора Коларжа і деяких інших ваших спільників чехословацького громадянства.

Полковник задоволено чмихнув. У трубці запанувала хвилинна пауза, а потім пані Госсарт сказала, що вона зрозуміла мій натяк.

— І все ж я згоден зустрітися з вами, — додав я. — Коли не заперечуєте, я сам під'їду до посольства, поки вас ще можна там застати.