Читати книгу - "Золота четвірка. Дев'ятнадцятий кілометр, Едуард Фікер"

Винагородою для вбивці були б гроші або чеки, знайдені при мені.

За мить його обличчя знову стало привітним. Я дістав з кишені конверт і поклав його на стіл.

— Продаю ці папери, — сказав я. — В них інформація про вашу розвідку. Не тільки про Майєра, а й про інших. Тут же позначено схованки: «Дев'ятнадцятий кілометр», «Четверо дерев», «Зелена кишеня», «Яр» біля Слоупа…

— О'кей! Я ж вам уже сказав, що купую їх.

— Дайте закінчити! — гримнув я на нього. — За збереження в таємниці імені резидента заплатите окремо… Ви — Фредерік Дінгель, чи пан радник посольства прислав вас сюди замість себе?

Вираз доброзичливості одразу зник з його обличчя. Воно стало злим і потворним.

— Досить про це! — гаркнув лисий таким суворим голосом, що я навіть не повірив. — Скільки ви хочете?

— П'ятдесят відсотків.

— Згоден.

Він, очевидно, мав при собі якесь фальшиве посвідчення, але в мене не було жодного сумніву, що саме він і є тим резидентом, якого ми так довго шукали. — Я підвівся і виразно промовив:

— Тоді домовились.

В цю ж мить за вікном пролунав свисток, а знадвору почулися кроки і слова команди. Я вихопив пістолет.

— Це за мною! Все через Майєра!..

Лівою рукою я похапцем почав засовувати папери в кишені.

— Ідіот! — розлючено вигукнула пані Госсарт. — Давайте папери сюди! Вас же будуть обшукувати!

Саме цього я й домагався, але вдавав із себе людину, яка втратила розум.

— Jes, jes,[21] — белькотів Дінгель. — Віддайте нам…

Професор обважніло схилився на буфет.

— Куди подівся ваш славнозвісний вовкодав? — накинувся я на нього.

Браун одразу втратив усю свою манірність. Всі були схвильовані й розгублені.

— Сховайте пістолет! — промовив Коларж. Його обличчя вкрилося буряковими плямами.

Я обвів поглядом кімнату, вишукуючи, куди б можна сховатися. Але вже було пізно. Кроки швидко наближалися. Почувся жіночий крик і чоловічі голоси в передпокої.

— Сидіть спокійно! — наказала пані Госсарт лисому оптимістові, котрий зробив було спробу підвестися.

Я все ще тримав пістолет у руці для захисту від цієї компанії. Але тепер боятися вже було нічого. Я кинув зброю на підлогу, а професор спритно відсунув її ногою під буфет. Хоч він і був науковим працівником, але добре розумів, що в такій ситуації значно краще не мати при собі зброї.

До кімнати вскочило п'ятеро наших хлопців на чолі з Трепинським.

— Руки вгору!

Я охоче підняв руки і відступив трохи назад. Професор незграбно тримав долоні на рівні вух. Дінгель намагався вдати з себе здивованого, а чемний Браун — ображеного. Пані Госсарт лишалася незрушною.

— Ви що — не чуєте? — гримнув Трепинський і шарпонув Брауна за комір.

Незнайомці жартувати не збиралися, і присутні це зрозуміли. Пані Госсарт поволі підвела руки й почала посміхатись.

Дінгель, піднявши над головою свої волохаті ручища, спробував протестувати.

— Панове… це просто непорозуміння. В цій країні якісь дивні порядки. Що це за поводження? Ми, Gott sei dank,[22] не підлягаємо вашому законодавству…

— Was?! — гаркнув на нього Трепинський так, що товстун перелякався.

Пані Госсарт спокійно переклала слова Дінгеля на чеську мову, додавши щось і від себе про нечемне поводження.

— Пані! — відповів їй Трепинський. — Все пояснюється тим, що серед вас є злочинець. — Він кивнув головою у мій бік. В цей час двоє працівників зосереджено вивертали мої кишені. — Той, хто зв'язується з подібними типами, завжди ризикує потрапити в неприємне становище. А ви ж тут розважаєтесь вже цілу годину.

Біля столу зібрались всі оперативники, які прийшли з Трепинським. Знову з'явилася славнозвісна коробочка і конверт, що його хотів придбати пан Дінгель.

— Прошу пред'явити документи, панове! — крижаним голосом сказав Трепинський. — Можете руки опустити.

З допомогою ще одного працівника він переписав номери паспортів. Потім почав уважно роздивлятися папери, що їх я використав як приманку для дипломатів. Не маючи сили приховати свій переляк, Фредерік Дінгель стежив за кожним його рухом, обтираючи хусточкою спітнілу лисину. Браун також мав жалюгідний вигляд. Пані Госсарт сіла в крісло, кинувши на мене погляд, сповнений зненависті.

— Дякую. Можете йти.

— Ці речі також належать нам. — Пані Госсарт показала на стіл.

— Невже? — здивувався Трепинський. — А чим ви можете це довести?

— Цей негідник, — показала вона на мене, — викрав їх у нас.

— Можливо. Але я не можу їх повернути вам, бо знайшов папери у нього. Окрім того, вони засвідчують антидержавну діяльність чехословацьких громадян. Ми мусимо їх конфіскувати і зробити відповідні висновки.

— Ви давали притулок цій людині і ще одному типові, який називався Августом Майєром? — звернувся Трепинський до професора.

Коларж почервонів, але не промовив жодного слова.

— … тому вас доведеться заарештувати.

Трепинський махнув рукою, і двоє озброєних працівників вивели професора з кімнати. Коларж не опирався.

Троє дипломатів мовчки підвелися. Вони ще не знали, що за вікном стояв магнітофон, який записав на плівку всю нашу розмову.

— Прошу!.. — сказав Трепинський, показуючи рукою на двері.

Лише після цього двоє моїх «охоронців» відпустили мені руки. Я попросив одного з них дістати з-під буфета мій пістолет.

— Товаришу капітан, — доповів Трепинський, радісно посміхаючись. — Ваш наказ виконано. Але там, надворі, в собачій буді, сидить «мрець», який має вам щось розповісти…

В собачій буді й справді сидів Карличек.