Читати книгу - "Грішниці. Сфінкс"

— Тому що ви, сеньйоро Амадо, майже забули про неї тоді, коли… Пробачте, сеньйоро, я не хотіла б цього казати.

— Чого там, — з гіркотою в голосі обізвалася молода жінка. — Тоді, коли я аж помирала за Марсіалем? Правда?

Хоакіна кивнула головою. Амада вела далі:

— А чому мати болісно кривиться, коли я подаю їй склянку води? Чому вже не розмовляє зі мною, як раніше? Чому не довіряє мені? Чи моя мати боїться мене?

— А ви не боїтеся за неї, сеньйоро?

— Кого ж мені боятися?

— Цього я не знаю. Може, вашого чоловіка, а може, сеньйорито Марсіаля…

— Мого чоловіка?!

— Я кажу «може». Сеньйора не розповідає мені про свої справи… Але ті, кого господь позбавив зору, завжди недовірливі і всього бояться.

— І це все, Хоакіно?

— Все, сеньйоро!

Служниця дивилась на неї прямо, спокійно. Амада знов почала нервувати.

— Чому ж ви, така віддана служниця, — вколола вона Хоакіну, — не сказали моїй матері, що я маю коханця?

— Бо це не мій обов'язок, сеньйоро, — байдуже відказала та. — До того ж вона б страждала, коли б довідалась про це. Може, навіть захворіла б. Тому я робила все можливе, аби інші слуги не запідозрили, що сеньйорито Марсіаль приходить до… Хай мені про: бачить сеньйора, але ж вона сама запитує… Її нещасна мати така квола! Духівник казав мені, що хвилювання, біль чи переляк може спричинити їй смерть… І тому я навіть не наважилась віддати їй запрошення на весілля сеньйорито Марсіаля…

Амада зблідла, поточилася і сперлась на спинку стільця, щоб не впасти. Удар був несподіваний, жорстокий і влучний. Розуміла тепер, що Хоакіна радів з її горя і навмисне мучить її. Думки змішались їй у голові. Благально глянула на Хоакіну і, боячись нового підступу, спитала:

— Це правда?

Служниця обернулась, витягла з шухляди розпечатаний конверт і подала їй.

— Ось, надійшло вчора увечері.

Амада майже несвідомо взяла конверт, покрутила в руках, не наважуючись розкрити, тоді раптом відкинула геть, гнівно дивлячись просто в очі нахабі:

— Ви підліші, ніж я гадала!

І вийшла. На устах Хоакіни вперше промайнула ледь помітна посмішка.

В Амадиній душі клекотіло сліпе обурення. Марсіаль відходив од неї, Марсіаль мав належати іншій!.. Щоб не закричати, кусала собі пальці. Але відчай і лють швидко минули. Вона заспокоїлась. Очі були сухі. На блідих устах блукала посмішка. Не тямлячи себе, походжала по галереї, байдужа до всього. Хай усе тут іде прахом. Невже вона мусить принести таку страшну жертву? Ні!.. Вона гордо випросталась, готова захищати своє щастя.

«Він був моїм раніше, ніж її», — думала гнівно.

Та все-таки відчувала, що він уже чужий! Так, чужий!..

Непомітно для себе Амада опинилась біля дверей бібліотеки, куди не заглядала відтоді, як Хоакіна повісила там портрети предків, що пильно дивилися на Амаду з потемнілих полотен. А тепер їй так хотілось повернутися думкою до минулого, віддатись гірким споминам, знову жити хвилинами, що їх берегла в душі. Не могла подолати в собі цього бажання.

Ось і воно — місце незабутніх побачень… Амада боялася, щоб хтось не застукав її тут, ладна була миттю вислизнути в інші двері, якби з'явився хто із слуг, — щоб не побачили її, таку розгублену, нестямну. Раптом перед нею виросла висока чорна постать у сутані. Амада побачила широке усміхнене обличчя, виголені щоки — і не встигла зникнути. То був отець Гарсіа, материн духівник, добряга з куцим розумом і життєлюбною вдачею, що ґрунтувалась на завжди повному шлунку і доброму травленні. Хоакіна рекомендувала його замість отця Нор'єги, бо той не викликав у неї довіри..

Щоб приховати замішання, Амада силувано усміхнулась священикові.

— Вітаю вас, дочко моя. Я прийшов сюди, бо наша сліпенька хвилюється за вас і просила мене поговорити з вами.

Він хотів благословити її, але вона удала, що не здогадалась, і непорушно стояла на місці.

— Моя мати доручила поговорити зі мною вам, отче?

— Так. Оце допіру ми розмовляли про вас. Її тривожить, що ви не ходите до церкви, не сповідаєтесь і вже давно не причащались… Певна річ, я потурбував вас тільки заради неї, бо знаю, що ви — свята, що вам ні в чому каятись.

Амада почервоніла.

— Ні, отче, далеко мені до святої, і даремно ви мене так називаєте.

Вона так значуще вимовила ці слова, що добродушний священик здивовано глипнув на неї, але, бувши не дуже далекоглядним і маючи грубий розум здорового селянина, тільки знизав плечима і поблажливо усміхнувся.

— Отакої! Ви зовсім як дитина. Де це бачено, щоб жінка не виходила на вулицю?! Ваш дім — взірець доброчесності! І ваші гріхи, дочко моя, напевне менші, ніж я відпускаю на сповіді.

— Не все в цьому домі таке вже доброчесне, отче! — сумно відказала Амада. — Під його дахом криється й погане.

Її очі блищали. Враз відчула гостре бажання розповісти все. Знала, священик — людина чесна, і їй страшенно схотілося відкрити йому свою таємницю. Не сповідатися перед слугою бога, в якого вона не вірила, а просто звіритись із своїм горем людині, котру обітниця зобов'язує бути доброю і щиро співчувати людській біді.

— Зовсім як дитина! — повторив він. — А сповідь потрібна тільки для того, щоб заспокоїти вашу матусю. Але я знаю, що вам нема в чому каятись, і обіцяю більше не надокучати.

Приголомшена Амада повними сліз очима глянула на священика і, не приховуючи гіркої іронії, сказала:

— Ви маєте рацію, отче. Я зовсім як дитина. Капризую від неробства… а може, з ревнощів до. зрадливого