Читати книгу - "Грішниці. Сфінкс"

Одного дощового жовтневого вечора 19.. року кілька пасажирів, що зійшли останніми з поїзда на станції Гавана, зупинилися на пероні, замилувавшись вродливою жінкою, яка стояла в тамбурі спального вагона, неначе боялася вийти під дощ.

Була вона висока на зріст, білолиця, з чорними очима й волоссям. У руках тримала невеличку валізу і саквояж. Легенький сірий плащ гарно окреслював струнку постать. Та не лише вродою привернула вона увагу пасажирів на пероні. Всю дорогу до Гавани двері купе, з якого вона щойно вийшла, були щільно зачинені й прочинялися тільки тоді, коли негр в уніформі з галунами послужливо заносив до купе тацю з наїдками та питвом. Знуджені пасажири спального вагона робили з цього приводу безліч пікантних припущень і сподівалися після прибуття поїзда побачити пару закоханих, які не знатимуть, де подіти очі від сорому. Але натомість уздріли цю вродливу жінку з гордовитою поставою, вдягнену просто, ба навіть біднувато, що їхала сама-одна. Незнайомка, здавалося, не помічала тих звернених на неї нескромних поглядів і трималась природно й невимушено.

Густа мжичка нудно сіялась над пероном, тьмяно освітленим підсліпими ліхтарями комунального господарства, і все довкола видавалося невиразним і примарним. Трохи далі сумовито виблискував незграбний будинок Об'єднаної залізничної компанії, вкритий червоною черепицею і схожий на індійський храм. Та наші пасажири бачили тільки одну його стіну та ще поїзд з освітленими вікнами, яким вони приїхали. Десь попереду, мов стомлений звір, хрипко відсапувався паровоз. Скоса поглядаючи на загадкову красуню, цікаві пасажири, що затримались на пероні, неквапливо розгортали парасольки й надягали плащі. Повз них сновигали швидкі поштові та багажні візки, бігали носії і снували туди-сюди залізничні чиновники у формених кашкетах.

Молода жінка, як видно, сподівалася, що її зустрінусь, бо весь час розглядалась навколо, наче шукаючи когось очима. Занепокоєно обвела поглядом спорожнілий уже перон, що, мов озеро, виблискував проти світла, темне небо й довгу низку екіпажів та автомобілів за станційною огорожею. Здригнулась, ніби їй за комір упала холодна краплина. Тоді, взявши в одну руку валізку і саквояж, а другою щільніше запнувши свій легенький плащ, рішуче зійшла на перон.

Жвавий опецькуватий журналістик, із тих, що завжди вештаються на станціях, миттю підскочив до неї з сомбреро під пахвою та записником і олівцем у руках. Усміхнувся і, запопадливо вклонившись, стиха вимовив назву великої ранкової газети; потім чемно попросив сказати прізвище: він, мовляв, додасть його до списку пасажирів, які прибули цього вечора. Молода жінка почервоніла і розгубилась, але зараз же опанувала себе і, холодно похитавши головою, пішла далі. Пронозливий репортер тільки іронічно посміхнувся.

Граціозна незнайомка квапливо простувала до виходу в місто. Була видимо невдоволена — між її красивими бровами, суворо зведеними докупи, пролягла глибока зморшка.

Раптом один чоловік, що досі сперечався з поліцаєм, який заступив йому дорогу, — пасажирка не помітила його за огрядною постаттю охоронця порядку, — радісно гукнув:

— Тереса!

Жінка рвучко обернулась, і він кинувся до неї з розкритими обіймами. І хоч вона була горда й не любила виявляти почуття при людях, проте, впізнавши чоловіка, який її зустрічав, не могла стримати радості: схопивши його руки, вона гаряче стиснула їх.

Усе ще розшарілий од гніву чоловік, скоса позираючи на поліцая, почав вибачатися за спізнення.

— Ти не уявляєш собі, що наробила ця клята злива! Скільки я попобігав, поки знайшов машину!.. А ще ці бісові цербери! Чіпляються до чесних людей, замість того щоб ловити шахраїв та злодіїв…

Він говорив зумисне голосно, з тою неприязню, яку викликають у кожного кубинця представники влади. Але поліцай, незважаючи на блакитну уніформу та величезний револьвер при поясі, мав, як видно, доволі миролюбну вдачу: він тільки знизав плечима і спокійно відійшов убік. Жінка, ім'я якої ми вже знаємо, перепинила свого супутника й занепокоєно спитала:

— А як діти?

— Все гаразд. Вони в школі. Вчора я їх бачив і навіть думав був забрати, але…

— Ти правильно зробив. Не треба забирати їх у такий час. А як наша чорна Домінга?

— Як завжди — тільки й мови, що про тебе… Вранці побачиш її. Вона здивується, бо я не казав, що ти сьогодні приїздиш.

— А я вже думала, що ти не зустрінеш мене, і хотіла сама шукати будинок на вулиці Віртудес, про який ти мені писав. Ти там найняв квартиру?

— Так. Не було нічого іншого. Я поясню тобі.

— Що ж, пішли?

— Так, ходімо. Отам чекає автомобіль. А де твій багаж?

— Прибуде ранковим поїздом. Ми можемо їхати.

Вони вийшли на привокзальний майдан. Пронизливий вітер, крутячи дощові вихори, боляче стьобав їм в обличчя. Вони квапливо повідгортали коміри. Чоловік сердито вилаявся, схопив Тересу за руку і майже потягнув за собою. Ставний і міцно збитий, він був, проте, не вельми молодий — десь уже за тридцять, — але безжурне обличчя і хвацькі вусики скрадали йому роки. Пошитий за останньою модою костюм свідчив про те, що його власник ревно дбає про свою персону. Ця риса його вдачі проявлялась навіть у тому, як він обережно переступав через калюжі, ведучи Тересу, і як нервово щулився під дощем — мов той кіт, що його вигнали з теплої хати.

Автомобіль стояв неподалік, і водій тримав над відчиненими дверцятами гумову завіску. Вони швидко добігли до машини, впали на сидіння і розсміялись, як діти. Завіска затулила бічне віконце, і їх огорнула темрява.

Нарешті вони були самі. Одразу міцно пригорнулись одне до одного і припали губами до губів… Тереса перша розімкнула