Читати книгу - "Грішниці. Сфінкс"

Задихаючись від гніву, Амада металася по кімнаті, як загнаний звір. Була певна, що, коли вона розмовляла з матір'ю, Хоакіна підслуховувала в суміжній кімнаті, бо звідти виразно долинав якийсь шерех і покашлювання… Амада нервово засміялася, зібгала в руці хусточку. А чи не поговорити віч-на-віч із служницею? Вона могла б приборкати ту святенницю своєю зверхністю, подавити зневагою. Місяць тому такий вчинок видався б їй негідним, але тепер це був єдиний спосіб дати вирішальний бій за свою долю.

Саме в цю мить у саду з'явилася Хоакіна — видно, йшла до себе. Амада вибігла з кімнати і подалася до чорних сходів.

Хоакіна стояла в своїй кімнатці спиною до дверей, як тоді, коли чистила камею, і злякано обернулась, помітивши на підлозі тінь. Амада пильно дивилася на неї з порога.

— О сеньйоро Амадо! Це ви! — не змигнувши, обізвалася служниця.

— Так, Хоакіно. Я прийшла поговорити з вами. Служниця мовчки присунула їй єдиного стільця, що був у цій чистій, але непривітній, мов келія, кімнатці.

— Але ж сеньйора могла послати по мене.

— Тут буде краще, — сухо сказала Амада і, згорда кивнувши головою, сіла на стілець.

Дивилась на Хоакіну суворо, наче виймала з неї душу, а служниця мовчки чекала.

— За що ви, Хоакіно, ненавидите мене? — зненацька спитала Амада, сподіваючись приголомшити її несподіванкою.

Служниця силувано всміхнулась і заперечливо похитала головою.

— Відповідайте. Чому ви намагаєтесь посварити матір з дочкою?

— Ви самі добре знаєте, сеньйоро Амадо, — спокійно відказала Хоакіна, — якби я хотіла цього, мені було б досить розповісти старій сеньйорі про те, що ви од неї приховуєте…

Натяк був такий прозорий, що Амада почервоніла від сорому. Але свідомість того, що її провина не така страшна, як гадає служниця, надала їй сили. Вона гордо випросталась, навіть рада з того, що розмова перейшла на ці речі.

— Он як! Мій злочин! Мій жахливий злочин! Дай боже, щоб чутки про нього дійшли до моєї бідолашної матері, бо тоді б вона запитала мене, і я сказала б їй усю правду і віднайшла б нарешті спокій. Я кохала і кохаю всім серцем одну людину, і ця людина — не мій чоловік. Я приводила коханого в свій дім, приймала його на самоті, відчувала, що божеволію в його обіймах. Чому ви не розказали про це моїй бідолашній матері, якщо знали? Ви могли б зробити це з повним правом, бо ж ви не відали того, що, незважаючи на всю свою любов, я відмовилась від щастя, яке могла мені дати тільки ця людина.

— Я це знаю, сеньйоро, — поважно сказала служниця.

Амада здригнулася.

— Ви знаєте?! Як же ви можете знати? Щоправда, ви могли про це довідатись, читаючи мої листи або листи… мого коханого. Чому ж тоді ви, вірячи в бога, котрий, як відомо, не карає безгрішних, хотіли для мене покари, замість того, щоб допомогти врятувати душу? При всій вашій удаваній порядності й побожності ви не можете сказати мені того самого, що я. Хто той священик, який щоночі чекає вас у бічній вуличці, і чого він приходить до вас?

— Той священик — мій брат, сеньйоро.

Амада з подиву аж відсахнулась.

— Ваш брат?!

— Рідний брат, сеньйоро… Херонімо Ітуррігойєн Іречета… Нещасливець, який не зміг дістати парафії.

Амада збентежилась: хотіла викрити цю святенницю, а натомість опинилася в прикрому становищі. Ця жінка справді доброчесна і, безперечно, сильніша за неї. Амада втупилася в лице Хоакіни, тверде, наче закам'яніле, мов у святих, що їх зображують душевно чистими незворушними істотами, які не знають сердечного неспокою. Мабуть, ця дивна жінка просто ніколи не знала кохання і тому ненавиділа всіх закоханих. Амада вже ладна була все їй пробачити. Вона розуміла, що програла двобій з першої ж сутички, і не намагалася приховувати своєї поразки. Так, на її душі був гріх, хоч вона й не віддалася тоді коханому. Це позбавляло її морального права вимагати від інших пошани до себе. Але невже ж цьому присвяченому богові серцю чужі навіть такі почуття, як милосердя й любов до ближнього? Невже не зворушить, не обеззброїть цієї черниці безмежне Амадине горе, хоч вона і вважає Амаду гіршою, ніж та є насправді?.. Амада ще надіялась. Стояла, опустивши очі, перед цією жінкою, що ніколи не втрачала самовладання, спокійною, шанобливо холодною…

— Я вірю, Хоакіно, — тихо й щиро сказала вона по хвилі,— що своїми словами завдала вам болю. Я це відчуваю. Звичайно, ви, не зазнавши кохання, не можете збагнути, як я страждаю, і змінити своє ставлення до мене, Але якщо ви любите свого брата, то можете зрозуміти, що таке для мене мати. Скажіть — ви дуже його любите?

Вперше голос Хоакіни затремтів.

— Як бога! — сердечно сказала вона. — Він у мене єдиний на світі.

Амада зрозуміла, що нарешті торкнулася її серця, і сказала схвильовано:

— А для мене єдина на світі — ваша бідолашна сліпа господиня. Чому ж ви стаєте між нею і мною? Ви кажете, що вашому братові не щастить у житті, і, певне, хотіли б, щоб він забагатів. Гаразд, я вам допоможу, віддам свою частку спадщини і буду вам вдячна, якщо ви допоможете мені. Адже вам так легко це зробити!

Хоакіна замислилась. Але коли заговорила знов, її голос був холодний, як і перше.

— Я тільки чесно служу старій сеньйорі, вашій матері, і не знаю, чого ви од мене хочете.

Та Амада не здавалась.

— Я не сумніваюсь у вашій відданості. Але чому, наприклад, моя мати вже не хоче, щоб я переодягала її до сну?