Читати книгу - "Чужинець в Олондрії (ЛП)"

Вона розповідає йому, вона вимовляє це слово — киїтна. Вона плаче, аж корчиться. Світло рухається стріхою, стає все ближче. Коли він клякає біля мене, йому тріщать коліна; світло стоїть у мене над головою. Вітаю, моя жабко. Його голос нетвердий.

Вітаю, Чіму. — Я уникаю його погляду, дивлюся просто вгору. Він легенько проводить долонею по моєму волоссю. Потім підводиться, знову тріщать коліна, світло пересувається геть. Я люблю його, він такий спокійний, незворушний, стриманий.

Він нахиляється до матері й розмовляє з нею тихим голосом. Вона ридає ще сильніше. Він бере листок з купи, наскладаної біля дзбанів в водою. Загортає в нього трохи датчі й кладе собі до заплечної торби, тоді спускається сходами і відв'язує човен.

Його немає цілу ніч. Він ловить сім жаб. Убиває леопарда. Веслує на захід і будить коваля Іпу. На нічному пляжі батько, обливаючись потом, помпує шкіряні міхи, полум'я палахкотить, коваль клепле. Згодом батько покидає пляж; прямує в ліс. Ловить цвіркунів на галявині. Ріже собі вени. Спливає кров'ю. У темряві, за іржавим частоколом запеклої крові довкола смертного місця. Пугукає сова: він ігнорує це страшне знамення.

Вранці наш дім оточений оберегами — неймовірно могутніми. Мідні дзвіночки дзеленчать на вітрі. Шириться сморід сечі й обгорілих кісток, а на всіх дерев'яних палях, що підтримують хату, яріє кров. Мати готує вівсяну кашу на жаровні, що всередині дому. Батько, дуже блідий, сидить під стіною. На руці в нього примочка, і коли я відкриваю очі, він усміхається мені, гордий і рішучий: ми цього дому не покинемо.

Мені багато разів снився той чоловік, що його ми бачили на пляжі, біля піратських печер, чоловік з темним лицем, волоссям кольору лисиці та вицвілими очима. Не знаю, скільки разів я ним снила; мабуть, сотні, і щоразу той сон закінчувався однаково — непередаваним страхом. Аїнут завжди була зі мною, завжди важка, завжди треба було її волікти. Дуже важливим було, що я її захищаю. Вона була мною, була світом, вагою дорівнювалася всім дітям села вкупі, мала забагато ніг і рук. І той чоловік нас наздоганяє. Його ноги приминають траву, дуже виразно відчувається природа його дихання й тіні. Море, до якого ще так далеко, видніється стрічкою синяви понад краєм сліпучого пляжу. Відстань була занадто велика. Ми б ніколи цього не зробили.

Тепер я не знаю, чого він хотів. Мені шкода його. Те, як він махав руками, немов благав нас про щось. Та іноді я думаю, що зовсім він не благав, що ми неправильно зрозуміли: він намагався нас попередити, навіть порятувати.

Отже, батько нас замкнув. Це все, що в нас було: його надзвичайно велика мужність. Нічого подібного Кіем ще ніколи не бачив. Цей навіжений цілитель птахів, цей божевільний, що мав джат вождів, не криючись проживає в селі зі своєю донькою-киїтна. Проживає перед усіма, з оберегами, що сушаться по всьому дому, так що ніхто не наважувався наблизитися, навіть з вогнем; ото сидить собі під хатою й плете мати, у всіх на виду, з абсурдною безтурботністю схибнутого. Почекай кілька днів, сказав він матері, тоді й ти знову зможеш виходити. Спочатку показувався лише він, спокушаючи до нападу. А ми підглядали крізь шпару в соломі і бачили оточений дім, потворні пики, іржаві мотики й багри.

Поглянь, шепотіла я матері. Там Айо Уд. А он там, зі смолоскипом, старий Недові. — На долонях нам виступав піт, ми не могли їсти, навряд чи змогли б підвестися, та я почувалася ближчою до неї, ніж за череду минулих років. Я навіть дозволила їй стискати мою руку і раділа з того, що роблю її щасливою цією своєю добротою, знаючи, що вона її не очікувала. Поглянь, це Айо Киет, прошепотіла вона, нажахана, і відсунулася набік, аби я могла зазирнути крізь ту діру в соломі, що була її місцем спостережень.

Це був Айо Киет. Сільський цілитель леопардів. Стояв у човні, схрестивши руки на грудях. Виглядав не так, як тоді, коли сидів під своїм великим будинком біля каналу, з білою опаскою довкола талії — ні, він увесь блищав, волосся свіжопомащене маслом, з плаща звисали хвости шістьох блакитних мавп, шкіряний пасок оторочений кількома сумками з леопардової шкіри, і від довгого човна здіймалися цілі хмари трояндових пахощів. Обличчя покреслене червоними лініями. Виглядав чудовим, статечним і сумним. Поки я розглядала його, з тих широких грудей прогримів голос. Джедіне Кіемський! — рикнув він, підносячи руку. Ти накликав на нас цю скверну, нехай впаде на тебе прокляття джат.

Голос батька сполохав нас, зазвучавши просто з-під наших ніг. Доброго ранку, Киете! — гукнув він. Благословення джат!

З натовпу почулися приглушені голоси. Айо Киет виглядав сумнішим, ніж будь-коли. Ох, Джедіне, скрикнув він вельми схвильованим тоном. Минулися ті дні, коли ти міг називати мене Киетом. Ти протиставив себе, і ти це знаєш так само добре, як і я, у своєму серці. Твоя джат знає. Забери своє прокляття і йди геть, Джедіне Кіемський.

Моя донька невинна, гукнув батько.

Шум у натовпі став голоснішим. Проклятий через язик! — крикнув хтось. Скрізь люди плювали у воду. Дехто піднімав грудки болота і тулив собі до губ. Лише Айо Киет не ворушився, був задумливий. Рідко коли доводилося мені бачити когось настільки засмученого. Він продовжував бути все таким же сумним, блискучим і красивим, коли заговорив і ознаймив батькові своїм гучним голосом, що прокляття йому посилають самі боги, так само як благословляти можуть тільки боги. Він сказав батькові, що настане час, коли його джат стане нечинною, і обереги на домі стануть не чим іншим