Читати книгу - "Чужинець в Олондрії (ЛП)"

неї спиною або сміються з неї, обсипаючи лайкою, чи плюють на воду. Деякі з них, якщо вони в групі, роблять вигляд, що відповідають їй. Доброго ранку, Хіанот, кричить їй Деб-Нін. Її голос розлягається понад водою, твердий і рівний, вона стоїть в очеретах разом з іншими жінками і глузує з нас. Інші жінки хихочуть. Одна з них піднімає руку на знак протесту, не певна, що хоче брати в цьому участь, але не наважується, бо це ж так кумедно, що ота дурепа з готан ганяється за ними, мов той пес. Благословення джат! — вигукує нарешті Деб-Нін. Жінки вибухають сміхом: це вже занадто кумедно, щоб стриматися. Тобі також, відповідає мати. Деб-Нін продовжує шкіритися до нас, мати продовжує вітатися з усіма, а на воді погойдуються острівки з плювків.
* * *

Під домом розлягається стукіт товкачика в ступці: це мати товче зерно. В домі повно брунатних, розжарених тіней полудня, і я лежу в кутку під тим місцем, де солом’яна стріха прогнила, і тому на лице мені лягає візерунок з крихітних світел. Спочатку мені здавалося, що кожен удар товкачика вдаряє мене в череп. Але потім мати починає щось мурмотіти, підспівувати. Вона співає тільки собі, отож вкладає у свій голос усю свою довіру і вільно видобуває його смуток, його темний колір.

Маленька моя, ніжна моя. Та, яку я відчула вже здалеку. Так, та, зі швидкою, терпкою усмішкою і з волоссям, запнутим білими флейтами. Ти, що ловиш і приносиш у кошах рибу з нефриту і скла. Ти, що сиплеш довкола стрічки зі світла, коли твій сміх розгортається понад полями. Навіщо ведеш того соловейка на нитці своїх кучерів довгих? Чому вони кажуть, що ти нікого не любиш? Чому твої світанки такі сумні? Чи то твоя смерть так лякає тебе, коли ворушиться під серцем? Ніжна моя, солодка моя крихітко, помаранчеве древо, вóгню і попеле.

Це вже пізніше з чиїхось вуст впаде слово: Олондрія. Але навіть тоді, у перші місяці моєї хвороби, вони мусили розглядати цю можливість, вони мусили перешіптуватися про це в темряві, розпачаючи з приводу страшних витрат. Я чула про Олондрію, землю віддалену, фантастичну, на протилежному боці величезного північного моря, землю холоду, землю валлона, де люди високі, не мають кольору і розмовляють мовою, придуманою привидами. Для мене вона була абсурдно далека, настільки недоступна, що залишила мене байдужою, на відміну від торговищ Аканека. Коли мати сказала мені, що я попливу туди, я розреготалася. Вона опустила очі, тремтячи усім тілом. Не треба, попрохала.

* * *

Я не обітну волосся, нізащо. Мати нарешті помічає це — я два дні стирчу в хаті, боячись вийти. Рудявість розповсюджується від коренів волосся, так наче на тім’ї мені розбито яйце упереміш з кров'ю: розповзається так само повільно й огидно, як вміст яйця. Я кажу, що недобре почуваюся, що втомилася від човна, вибріхуюся як можу. Сиджу похмура, вдивляюся в наші мапи вод. І ось мати помічає. Вона запалює свічку, незважаючи на те, що свічка при денному світлі — на невдачу, і підносить її до моєї голови; вона тремтить.

Ми обмінюємося словами. Вона труситься, її накриває горем. Тулить одну руку до серця, іншою стискає очеретяну свічку. Ні, ні, ні, повторює. Я дивлюся на неї, погляд у мене безжальний і зарозумілий. Чому ні? — запитую знущально. Я сплітаю руки, аби не було видно, що я також тремчу, і дивлюся на неї задерши голову, напружено і виклично. Мати запихає до рота кулак і гризе його. Сльози течуть їй по щоках. Я кажу їй: плачем тут не зарадиш.

Але якою ж невимовною полегкістю було б заплакати, кинутися їй в обійми, змочити їй сльозами сукенку на грудях, ридаючи від жаху та відчаю — щоб вона заколисала мене, наспівуючи ледь чутно, щоб дозволила мені зламатися у неї на очах, а тоді зібрала мене докупи, повторно мене поглинула.

Я не знаю, чому така капітуляція здавалася мені гіршою, ніж смерть.

Отож, мати тремтить, хитається, ридає. Ставить свічку на долівку, відкриває горщик, в якому ми тримаємо інструменти, й виймає стару бритву, загорнуту в клаптик бавовни. Вона думає, що нам потрібно обтяти те моє волосся, просто зараз, і тоді, можливо, воно відросте знову нормальним. Я відмовляюся. Вона стоїть, вражена моєю відмовою. Бритва в її руці схожа на ворога моєї долі: мого волосся, яке є прийняттям невідворотного.

* * *

Коли батько тієї ночі повертається додому, в хаті нема що їсти, окрім холодних датчі. Мати сидить в кутку і плаче. А я лежу на спині, втупившись у схил солом'яної стріхи, сувора, з сухими очима, волосся заплетене у дві коси. Моє волосся, наслана богами кара. Шкура орангутанга. Наш дім вже перетворився на сцену кораблетрощі. Страх перебігає батьковим обличчям, але відразу мерхне; батько кладе заплечну торбу на долівку й опускає заслону на дверях.

В міру батькового наближення материні ридання стають голоснішими. Він стає біля неї на коліна, шепоче щось заспокійливе, гладить її по волоссю. Він, мабуть, думає, що я чимось