Читати книгу - "Доба безумства. Занепад і кінець Радянського Союзу"

Кормер вважав, що, за деякими нечисленними винятками, ідеологічна ментальність, різке відторгнення всього чужого були спільними для всього радянського народу. «Якби до влади в СРСР прийшов Солженіцин, — говорив він, — то повісив би Сахарова або принаймні відправив його в заслання. Якби до влади прийшов Сахаров, він був би ліберальнішим, але, якби владу здобула його дружина, вона із радістю повісила б Солженіцина».

Крім сектантства і браку елементарної поваги до думки інших, існував ще комплекс лідерства, який особливо глибоко вкоренився в інтелігенції. У 1968 році, перед вторгненням до Чехословаччини, Павло Литвинов і Віктор Красін безуспішно намагалися домовитися, хто з них буде лідером дисидентів. Під час однієї суперечки Красін сказав Литвинову: «Як ти насмілюєшся так зі мною розмовляти? Я ідеолог російського демократичного руху!» Але це не справило враження на Литвинова, який наполягав на більшому значенні своєї особи.

Ідеологічна атмосфера радянського суспільства віддзеркалювалася в стосунках між людьми так чи інакше зв’язуючи себе політикою. Серед таких людей (а до цієї категорії належала більшість неформальної інтелігенції) дружба майже завжди мала відтінок товариських стосунків із їхньою потребою в некритичній ідеалізації. Інтенсивність цієї дружби була очевидною в середовищі дисидентів, які становили одну велику, об’єднану на політичному підґрунті родину: практично жили вдома один в одного, демонстрували світлини один одного і глибоко цікавилися особистими справами один одного. Цілком зрозуміло, що дружба подібного типу ставала нестерпною в разі бодай найменшої зміни в поглядах сторін. Тоді будь-яка незгода між друзями вважалася зрадою, і найближчі друзі могли перетворитися на найзапекліших ворогів: люди, немовби прокинувшись, починали детально аналізувати не помічені ними раніше відразливі й негідні риси тих, кого вони роками вважали своїми найкращими друзями.

Важливість контролю за засобами інформації у цій ситуації неможливо було переоцінити. З кожною значною подією в світі радянські медіа перетворювалися на величезний ретранслятор, що поширював якусь дивну, але цілком послідовну версію реальності. Цю картину сфальшованої дійсності ЗМІ вміщували між пересічними громадянами та фактичною реальністю, зводячи нанівець роль особистої думки. Основні політичні переконання радянських громадян, замкнених у герметичному просторі облудної інформації, формувалися під впливом реальності, витлумаченої режимом, а не дійсності як такої.

Початок гласності пробив отвір у цій замкненій, як монастир, системі, і результат виявився водночас спустошливим і неконтрольованим. Цей перелом у свідомості негайно призвів до намагань обмежити гласність як чинник дестабілізації. Однак партійні ліберали тепер були зацікавлені в гласності. Водночас і журналісти почали обстоювати свою незалежність. Багато хто з них присвятив своє професійне життя пропаганді, й тепер, здобувши шанс на відновлення свого чесного імені, журналісти не збиралися дозволяти знову затулити собі рота. Вони йшли на ризик і, захищаючи свої права на вільне висловлення думок, відіграли важливу роль в ментальному визволенні всього радянського народу.

Якось восени 1989 року Володимир Вігілянський, журналіст журналу «Огоньок», вийшов із автобуса на околиці міста Єсентуків й повз ряд напівзруйнованих дерев’яних будинків пішов до тихого провулку. Легкий вітерець шарудів купами опалого листя.

Вігілянський наблизився до маленького будиночка і постукав у двері. За кілька хвилин двері відчинились, і він побачив дівчину, в якій упізнав доньку одного зі своїх московських друзів. Вона запросила його до кімнатки, де в залізній грубці горіло вугілля, а на стінах висіли полиці з книжками та малюнки — здебільшого пейзажі, виконані кольоровими олівцями, вуглиною та аквареллю. Дівчина прийняла в гостя пальто та провела його до Єфросинії Керсновської, яка лежала, напівпаралізована, на вузькому металевому ліжку.

За кілька місяців до того Вігілянський прочитав мемуари Керсновської про роки, проведені нею в сталінських таборах, доповнені сотнями малюнків із табірного життя, і вирішив спробувати знайти її. Він і раніше читав табірну літературу, але в творі Керсновської його вразило її твердження, нібито табірний досвід насправді наблизив в’язнів до Бога. Текст книжки — півтори тисячі машинописних сторінок — був завеликий для публікації в «Огоньку», але Вігілянський хотів опублікувати принаймні малюнки. Зважаючи на відсутність світлин або фільмів, які показували би сталінські табори, ці малюнки були безцінним історичним документом.

Керсновська, яка мала вже 83 роки, дивилася на Вігілянського із цікавістю. Востаннє її офіційно відвідували з нагоди її арешту. Тепер, після років у таборі й майже двох десятиліть праці шахтарем, вона була остаточно прикута до ліжка і не могла навіть сходити по воду до вуличної колонки.

Вігілянський став розповідати їй про «Огоньок». Сказав, що журнал не зупиниться, поки не викриє всіх злочинів сталінських часів. «Тепер немає чого боятися. Завдяки Горбачову можна говорити й робити все. Хто б міг це передбачити?»

На подив Вігілянського, Керсновська була, схоже, не дуже вражена. «Я не вірю цьому Горбачову, — сказала вона. — Він брехун, і якщо збрехав у чомусь одному, брехатиме і далі».

«Ваші малюнки — це потужна антисталінська пропаганда, — сказав Вігілянський. — Їх треба опублікувати».

«Я хочу опублікувати всю книжку. Публікація самих лише малюнків дасть неправильне уявлення».

«Але якщо малюнки будуть оприлюднені в “Огоньку”, Ви станете знаменитою. Буде легше знайти видавця для Вашої книжки».

Керсновська замовкла. Вігілянський знав від московських друзів, що побачити свою книжку опублікованою було для неї головною метою життя. Він кілька годин переконував її, що вона просто зобов’язана поділитися своїми малюнками з людьми. Нарешті, коли вже стемніло і в навколишніх будинках стали засвічуватися вікна, Керсновська погодилася дозволити публікацію своїх малюнків у журналі «Огоньок».

Раїса Бобкова, викладачка історії партії в Московському інституті торгівлі, була шокована новою інформацією в пресі. Це були статті про заборону генетики в СРСР, а також нові матеріали про революціонерів-більшовиків, в яких викривали їхню безжальність і жадобу влади. Впродовж багатьох років Раїса розповідала студентам про перевиконання першого та другого п’ятирічних планів у СРСР, а тепер дізналася, що вони не були виконані, й фактично економіка навіть не наблизилася до виконання їх. Вона роками вчила студентів, що в центрі уваги XIV з’їзду Комуністичної партії була індустріалізація, а з нової інформації виявлялося, що його справжньою метою було знищення Льва Каменева та Григорія Зінов’єва і що Сталін не лише змінив текст свого виступу на з’їзді, підготовлений до публікації, а й додав олівцем примітки: «Аплодисменти».

Раїсі було так соромно, що хотілося сховатися, хоча деякі питання, порушені в газетах, спадали їй на думку і раніше. Щотижня увага всіх в інституті була прикута до літературної рубрики журналу «Огоньок», де ті, хто пережив сталінські часи, описували свій досвід. Якось,